Хата на краю болота
Оксана стояла серед зарощеного подвір’я, по пояс у лободі й кропіві, і дивилась на похилу хатку з облупленою табличкою: “с. Мохове, вул. Лугова, 1”. Повітря пахло болотом, мокрою деревиною й… спогадами.
У дитинстві вона кожне літо проводила тут у баби Галки — суворої старої з срібною косою і голосом, що лунав аж за городу. Та пекла пироги з ожиною, варила трав’яний чай, уміла віщувати сни і шепотіти від бородавок. “Тут лісові духи живуть, — казала баба. — Лише якщо з добром прийшов — не чіпатимуть”. Оксана тоді вірила.
Тепер їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років життя з Олегом, який пішов до молодої інструкторки з фітнесу, і роботи в офісі, що вичавила з неї всі соки, Оксана раптом зрозуміла: якщо не звернути зараз, буде пізно. І вона звернула. Прямо на ґрунтовку.
Хата дісталась від баби. Мати хотіла продати її за безцінь сусідові-мисливцю, але Оксана відмовилась. Сказала: сама розбереться. “Знову вигадуєш”, — кинула мати.
Першого дня Оксана просто мила підлогу. З дерев’яних дошок стікала чорно-зелена брудь, ніби десятирічна втома йшла у відро. Потім відчистила піч, зітряла пил з ікон, прогнала мишей. Вночі заснула, закутавшись у стару бабину кожуху. Снився їй дім — теплий, живий. Ніби баба пригорнула її й прошепотіла: “Не бійся. Твій корінь тут”.
На третій тиждень у Мохове приїхала “делегація”: мати, тітка Марія і двоюрідний брат Вітя.
“Ми тут подумали, — почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. — Раз баба на всіх одна, значить, і хату треба ділити”.
“Ага, — піддав Вітя, копирячи носок черевика. — Тут можна базу мисливську зробити. Я вже прицінився”.
Оксана витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
“Ласкаво просимо. Тільки бази тут не буде. Хату баба на мене оформила за життя. Заповіт у нотаріуса”.
“Оксано, не гарячайся! — підвищила голос тітка. — Ти ж у нас дівка самотня, а Вітя — сім’янин! Йому потрібніше!”
“У Віті, якщо не помиляюсь, три кредити й аліменти. Це його проблеми. А хата — моя. І крапка”.
“Та подивись на неї! — закипіла мати. — Живе тут як ві́дьма болотяна, а на рідню руку піднімає!”
“Руку піднімаєте ви, коли мене в дитинстві за пиріг без дозволу лупцювали, — сухо кинула Оксана. — А тепер, якщо не важко, покиньте мою територію”.
Родина пішла, гучно тупотячи. Вітя, від’їжджаючи, навмисне вдарив бампером об хвіртку.
Тієї ночі, коли Оксана збиралася спати, під підлогою скрипнуло. Потім ще раз. Ніби хтось ходив у підпіллі.
Вона спустилася з ліхтарем. Щілина між дошками у комірці була занадто широкою, і світ ковзнув униз, виявляючи щось блискуче. Оксана відсунула дошку. Під нею — скринька. Загорнута у клеєнку.
У скриньці — пачка листів. Бабиних. Деякі адресовані їй, Оксані.
“Якщо ти читаєш це — значить, вирішила залишитись. Я знала, що ти повернешся. Тут твоя сила. Пам’ятай: у цій хаті — твій корінь, твоя кров і твоя правда. Тобі вистачить мужності бути собою. Лише не бійся. Ані людей, ані боліт. Люди — страшніші”.
Листи були як щоденник. Баба писала про свої сни, про духів, що приходили до неї, про рідню, яку терпіла заради миру, але не любила. І — про дівчину на ім’я Поліна, з якою жила колись, у сорокові. “Ми називали себе сестрами. Тоді інакше не можна бути”. Оксана зачиталась. Її серце здригнулося. Невже баба…
Через тиждень у село приїхала бригада будівельників: жінка середніх років з блакитним волоссям, огрядний чоловік у шортах і двоє підлітків.
“Привіт, я Настя, — сказала блакитноволоса. — Я реставратор. Ти в групі писала, що хочеш відремонтувати фасад старим способом? Ми спеціалізуємось на цьому”.
Оксана кивнула. Ці люди їй відразу сподобалися. Вони жили у наметах за хатТієї весни Оксана посадила під вікнами калину, а білі квіти вже обіцяли, що цей дім переживе ще не одну зиму.
