Місто, закутане в темні тіні, дихало глухою, важкою тишею, яку порушували лише рідкісні сирени швидкої допомоги. У стінах міської лікарні, де кожен коридор хранив відлуння чужих страждань, лютувала буря, не поступаючись грозі за вікнами. Ніч видалася не просто напруженою вона була на межі вибуху, ніби сама доля вирішила випробувати на міцність тих, хто стоїть на варті життя.
У операційній, освітленій холодним, різким світлом хірургічних ламп, Андрій Петрович Коваленко лікар із двадцятирічним стажем, людина, чиї руки врятували сотні, якщо не тисячі життів продовжував боротьбу. Вже третій годин він стояв у операційного столу, не відступаючи ні на крок перед безжальною хірургією часу. Його рухи були точні, як годинниковий механізм, а погляд зосереджений, наче він читав не анатомію тіла, а саму тонку істоту між життям і смертю. Втома, як важкий плащ, давила на плечі, але досвідчений хірург знав: слабкість це розкіш, яку він не може собі дозволити. Кожен рух, кожне рішення на вагу золота. Він витер піт з чола тильною стороною долоні, намагаючись не відволікатися. Поруч, як тінь, стояла молода медсестра Оксана зібрана, з тремтінням у очах. Вона подавала інструменти, ніби передавала не сталь, а надію.
Шов, коротко, ледь чутно, промовив Коваленко. Його голос, звиклий до команд, звучав тепер як наказ долі: не здаватися.
Операція підходила до кінця. Ще трохи і пацієнт буде у безпеці. Але в цю мить, ніби сама реальність вирішила втрутитися, двері операційної з гуркотом розчинилися. На порозі зявилася старша медсестра, її обличчя перекривило тривога, а дихання було уривчастим.
Андрію Петровичу! Терміново! Жінка без свідомості, численні синці, підозра на внутрішню кровотечу! випалила вона, і в її голосі лунав страх, який рідко почуєш у стінах лікарні.
Коваленко не вагався ні секунди. Він кинув асистенту:
Закінчуйте тут, і одним рухом зняв рукавички.
Оксано, за мною! наказав він, уже спрямовуючись до виходу.
У приймальному відділенні панувала пекельна метушня. Повітря було наповнене криками, кроками, дзвоном металу та запахом антисептика. На ношах, ніби зламана лялька, лежала молода жінка років тридцяти. Її обличчя було мертвенно-блідим, шкіра вкрита синяками, наче хтось методично, з холоднокровною жорстокістю, розписував її тіло болем. Коваленко підійшов до неї, як до поля бою. Його очі, звиклі бачити приховане, миттєво почали аналізувати. Він оглянув її, віддаючи накази з крижаною точністю:
Терміново в операційну! Готуйте все для лапаротомії! Визначте групу крові, поставте крапельницю, викличте реанімацію! Швидше!
Хто привіз? запитав він у чергової медсестри, не відводячи погляду від пацієнтки.
Чоловік, відповіла та. Каже, впала зі сходів.
Коваленко лише сухо хмикнув. У його очах мелькнула тінь недовіри. Він знав сходи не залишають таких слідів. Його погляд ковзнув по тілу жінки, як сканер, вишукуючи докази. Сліди старих гематом, ледь загоєні синці, характерні переломи ребер усе це було не наслідком падіння. Але особливо його увагу привернули дивні, майже симетричні опіки на запястях. Ніби хтось притискав їх до чогось гарячого систематично, навмисно. А потім він побачив ще дещо: ледь помітні смуги на животі, схожі на шрами від леза. Не випадкові порізи. Ні. Це були сліди тортур.
За півгодини жінка вже лежала на операційному столі. Коваленко працював, як машина, але з душею. Він зупиняв кровотечу, відновлював ушкоджені тканини, боровся із самою смертю. І раптом, на мить, його рука завмерла. Він побачив щось, чого не мало бути: ще одні сліди не просто шрами, а написи, випалені чи вирізані на шкірі. Ніби хтось намагався стерти її особистість, залишивши замість неї клеймо.
Оксано, тихо сказав він, не відводячи очей від пацієнтки. Як тільки закінчимо, знайди чоловіка. Нехай чекає в приймальній. Нікуди не йде. І виклич поліцію. Тихо. Без галасу.
Ви думаєте? почала медсестра, але не договорила.
Думки справа слідчих, перебив він. Наше завдання врятувати життя. А ці травми вони не від падіння. І не перші. Це не нещасний випадок. Це насильство. Тривале, систематичне, холоднокровне.
Операція тривала ще годину. Кожна хвилина була на вагу золота. Але Коваленко не здавався. І, нарешті, серце жінки стабілізувалося. Життя було врятовано. Але душа ще ні.
Виходячи з операційної, він відчув, як втома, яку тримав на відстані, обрушилася на нього, як лавина. Але в коридорі його вже чекав молодий поліцейський сержант із блокнотом і нап
