Київ, затягнутий темними хмарами, дихав глибокою, важкою тишею, яку порушували лише сирени швидкої. У стінах міської лікарні, де кожен коридор знав тисячі історій болю, розігрувалась буря, не слабша за ту, що гула за вікнами. Ніч була не просто напруженою вона була на межі, наче сама доля вирішила перевірити тих, хто стоїть на варті життя.
У операційній, залитій холодним світлом ламп, Олексій Іванович Степаненко хірург із двадцятирічним досвідом, чиї руки врятували сотні, а то й тисячі життів боровся. Вже третя година він не відходив від столу, немов годинниковий механізм, кожен рух точний, кожен погляд наче читав не анатомію, а тонку нітку між життям і смертю. Втома, як важкий плащ, тихала на плечах, але він знав: слабкість це розкіш, яку не може собі дозволити. Поряд, мов тінь, стояла молода медсестра Окса зібрана, з легким тремтінням у руках. Вона подавала інструменти, немов передаючи не сталь, а надію.
Шов, коротко промовив Степаненко. Його голос звучав як наказ долі: не відступати.
Операція підходила до кінця. Ще трохи і пацієнт буде в безпеці. Але в цю мить двері з грюком розчинилися. На порозі зявилася старша медсестра, її обличчя було спотворене тривогою.
Олексію Івановичу! Терміново! Жінка без свідомості, численні синці, підозра на внутрішню кровотечу!
Степаненко не вагадавився.
Закінчуйте тут, кинув асистентці, знімаючи рукавички.
Окса, за мною!
У приймальні панував хаос. Повітря було насичене криками, кроками, запахом антисептику. На каталці, мов зламана лялька, лежала жінка років тридцяти. Її обличчя було блідим, тіло у синцях, наче хто-небудь методично, з холодною жорстокістю, розписував її білю. Степаненко підійшов, як до поля бою. Його очі, звиклі бачити приховане, миттєво аналізували.
Терміново в операційну! Готуйте все для лапаротомії! Визначте групу крові, по
