У невеликій лікарняній палаті панував напівтемрява. Легке світло від настільної лампи ледь вихоплювало з пітьми обличчя дівчинки. Їй щойно виповнилося п’ятнадцять, але життя вже подарувало їй більше болю, ніж більшість дорослих здатні витримати. Соломія втратила батьків у страшній аварії, а дитячий будинок став її домом. А тепер — ця лікарня.
Різкий біль у грудях привів її до міської лікарні. Лікарі переглянули її карти, аналізи… і мовчки розійшлися.
— «Прогнози дуже погані. Операція майже неможлива. Вона не переживе наркоз. Це безнадійно», — зітхнув один із хірургів, знімаючи окуляри.
— «А хто підпише дозвіл? У неї нікого немає. Ніхто її не чекає. Ніхто не доглядає», — тихо додала медсестра.
Соломія чула все. Вона лежала нерухомо під ковдрою, закривши очі, намагаючись стримати сльози. Але сил плакати вже не було — усе всередині завмерло. Вона втомилася боротися.
Два дні минули в тиші та невизначеності. Лікарі проходили повз її палату, перешіптувалися, але не приймали жодних рішень.
А потім, однієї тихої ночі, коли лікарня, здавалося, заснула, двері скрипнули. Увійшла літня медсестра. Її руки були зморщені від часу, форма вицвіла — але очі… очі світилися таким теплом, яке Соломія відчула, навіть не подивившись.
— «Привіт, донечко. Не бійся. Я тут. Можна посиджу з тобою?»
Соломія повільно розплющила очі. Жінка сіла біля неї, поклала маленьку хрестильну іконку на тумбочку і почала тихо шепотіти молитву. Вона ніжно витерла Соломії чоло старою хустинкою. Не питала. Не говорила шаблонів. Просто… була поруч.
— «Мене звати Ганна Іванівна. А тебе?»
— «Соломія…»
— «Яке гарне ім’я… У моєї онуки теж було таке ім’я…» — голос жінки трішки здригнувся. «Але її вже немає. А ти, серденько… тепер моя. Ти не одна. Розумієш?»
Вперше за багато днів Соломія дозволила собі заплакати. Беззвучні сльози котилися по щоках, коли вона стиснула руку старої жінки.
Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував.
Ганна Іванівна прийшла у відділення з нотаріально завіреними документами. Вона підписала дозвіл на операцію, ставши тимчасовим опікуном Соломії.
Лікарі були в шоці.
— «Ви розумієте, на що йдете?» — запитав головний лікар. «Якщо щось станеться—»
— «Я чудово розумію, голубчику», — спокійно, але рішуче відповіла Ганна. «Мені втрачати нічого. А вона… в неї є шанс. І я хочу бути цим шансом. А якщо ви, з усією вашою мудрістю, більше не вірите в дива — ну, я ще вірю».
Медики більше не сперечалися. У присутності Ганни Іванівни навіть найсуворіші серця м’якшали.
Операцію призначили на наступний день.
Вона тривала шість з половиною годин. Усі чекали в напруженій тиші. Ганна Іванівна сиділа в коридорі, не відводячи очей від дверей операційної. У руках вона тримала вишиту хустинку — таку саму, яку колись виготовила її онука.
Всередині хірурги працювали, не відволікаючись. Головний лікар, чоловік, відомий своєю холодною рішучістю, несподівано почав шепотіти слова підбадьорення. Медсестри передавали інструменти з тремтячими руками. Ніхто не наважувався думати про результат. Вони просто робили свою справу.
А коли хірург нарешті вийшов, блідий від втоми, з почервонілими очима — не лише від напруги, але й від чогось глибшого — він подивився прямо на Ганну Іванівну і кивнув.
«Вона виборолась», — прохрипів він. «Вона… перемогла».
На мить запанувала тиша, ніби сама лікарня затамувала подих.
А потім — одна медсестра закрила рота рукою і розплакалася. Інша обняла Ганну Іванівну, не знайшовши слів. Навіть головний лікар, який сумнівався у її рішенні, відвернувся, щоб сховати сльози.
Бо всі знали: це було не просто медичне диво. Це було диво людяності.
Соломія провела у відновленні ще два тижні. Спочатку вона ледве рухалася, але могла відчувати. Відчувати любов, яка огортала її. Тепло руки Ганни Іванівни. Те, як кожна медсестра заходила до неї частіше, ніж потрібно. Листівки. Квіти. Шепоти її імені від лікарів, які проходили повз — тепер з повагою.
А потім, одного світлого ранку, наповненого співом птахів, Соломія повністю розплющила очі — і посміхнулася.
Ганна Іванівна, звичайно ж, була там, в’язала біля її ліжка.
— «Ти залишилася», — прошепотіла Соломія.
— «Я ж обіцяла», — усміхнулася Ганна Іванівна, стираючи сльозу. «Ти тепер моя».
Виявилося, що Ганна Іванівна колись працювала медсестрою в цій самій лікарні. Вона пішла на пенсію багато років тому, після того, як втратила дочку й онуку в пожеСоломія згодом сама стала медсестрою, щоб дарувати іншим дітям те саме тепло, яке колись врятувало її.
