У лікарні, закутаній у напівтемряву, лежала дівчина. Світло від настільної лампи ледь освічувало її обличчя. Вона щойно відзначила п’ятнадцятий рік, але життя вже подарувало їй більше страждань, ніж більшість дорослих. Соломія втратила батьків у страшній аварії, а дитячий будинок став її притулком. А тепер — ця лікарня.
Гострий біль у грудях привів її до міської клініки. Лікарі переглянули її аналізи, знімки… і розвели руками.
— «Прогнози надзвичайно погані. Операція майже неможлива. Вона не перенесе анестезії. Це безнадійно», — зітхнув хірург, знімаючи окуляри.
— «А хто підпише згоду? У неї нікого немає. Ніхто її не чекає», — тихо додала медсестра.
Соломія чула все. Вона лежала нерухомо під ковдрою, із заплющеними очима, намагаючись стримати сльози. Але сили плакати вже не було — всередині відчувалося лише холодне спустошення. Вона втомилася боротися.
Два дні минули у тиші й нерішучості. Лікарі проходили повз її палату, шепотілися, але рішення не приймали.
А потім, однієї тихої ночі, коли лікарня немов засинала, двері скрипнули. Увійшла літня медсестра. Її руки були зморщені від часу, форма вицвіла — але очі… очі світилися таким теплом, яке Соломія відчула навіть не дивлячись.
— «Привіт, дитинко. Не бійся. Я тут. Дозволиш посидіти з тобою?»
Дівчина повільно відкрила очі. Жінка сіла біля ліжка, поклала на тумбочку маленький хрестик і почала тихо шепотіти молитву. Вона ніжно витерла Соломії чоло старою хустинкою. Не задавала питань. Не говорила кліше. Вона просто… була поруч.
— «Мене звати Ганна Іванівна. А тебе?»
— «Соломія…»
— «Яке гарне ім’я… У моєї онуки теж було таке ім’я…» — голос жінки тріпонув. «Але її вже нема. А ти, дитинко… тепер моя. Ти не одна. Розумієш?»
Вперше за довгі дні Соломія дозволила собі заплакати. Беззвучні сльози скотилися по щоках, коли вона стиснула руку старої жінки.
Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував.
Ганна Іванівна прийшла у відділення з нотаріально завіреними документами. Вона підписала згоду на операцію — ставши тимчасовим опікуном Соломії.
Лікарі були вражені.
— «Ви розумієте, на що йдете?» — запитав головний лікар. «Якщо щось станеться—»
— «Я розумію дуже добре, шановний», — спокійно, але твердо відповіла Ганна. «Мені втрачати нічого. А вона… вона має шанс. І я хочу бути цим шансом. А якщо ви, з усією вашою наукою, більше не вірите в дива — то я ще вірю.»
Медики більше не заперечували. Щось у присутності Ганни Іванівни зм’якшило навіть найжорсткіші серця.
Операцію призначили на наступний день.
Вона тривала шість з половиною годин. Усі чекали у напруженій тиші. Ганна Іванівна сиділа у коридорі, не відводячи очей від дверей операційної. У руках вона тримала вишиту хустинку — ту саму, яку колись вишила її онука.
Всередині хірурги працювали з неймовірною концентрацією. Головний лікар, чоловік, відомий своєю холодністю, несподівано почав шепотіти слова підбадьорення. Медсестри передавали інструменти з тремтливими руками. Ніхто не наважувався думати про результат. Вони просто робили свою справу.
Коли хірург нарешті вийшов, блідий від втоми, з червоними від напруги — і чогось глибшого — очима, він подивився прямо на Ганну Іванівну і кивнув.
«Вона виборола», — прохрипів він. «Вона… вижила.»
На мить у повітрі завмерла тиша, ніби сама лікарня затаїла подих.
А потім одна з медсестер закрила обличчя руками і заплакала. Інша обняла Ганну Іванівну, не знаходячи слів. Навіть головний лікар, який сумнівався у її рішенні, відвернувся, щоб сховати сльози.
Бо всі знали: це було не просто медичне диво. Це було диво людяності.
Соломія провела у відновленні ще два тижні. Спочатку вона ледве могла рухатися, але відчувала. Відчувала любов, яка оточувала її. Тепло руки Ганни Іванівни. Те, як медсестри заходили до неї частіше, ніж було потрібно. Відкритки. Квіти. Шепіт її імені від лікарів, у якому тепер була повага.
А потім, одного сонячного ранку, наповненого співом птахів, Соломія відкрила очі — і посміхнулася.
Ганна Іванівна, звичайно ж, була поруч, в’язала біля її ліжка.
— «Ви лишилися», — прошепотіла дівчина.
— «Я обіцяла», — усміхнулася жінка, стираючи сльозу. «Ти тепер моя.»
Виявилося, що колись Ганна Іванівна працювала в цій самій лікарні. Вона пішла на пенсію роки тому, після того як у пожежі загинули її донька й онука. З тих пір вона жила одна у маленькому будиночку з садом, який колись любила її онука.
Вона дала клятву ніколи не повертатися до лікарні. Але та ніч зміОдного дня, коли осіннє сонце золотило листя на яблуні над могилою Ганни Іванівни, Соломія принесла до лікарні маленьку дівчинку-сироту, взяла її за руку і сказала: “Не бійся, я твій шанс”.
