«Коли здавалося, що вже нічого не врятує, вона з’явилась…»
У невеликій лікарняній палаті панував напівтемрявий спокій. Лампадка ледве освітлювала обличчя дівчинки-підлітка. Їй ледве виповнилося чотирнадцять, а доля вже підкинула випробувань, які зламали б навіть дорослого. Оленка залишилась без батьків після жахливої аварії, її домом став дитячий будинок, а тепер — лікарня Любеша. Гострий біль у серці привів її сюди. Лікарні вивчили аналізи, переглянули документи… і відступили.
— Прогнози невтішні. Операція майже неможлива. Вона не витримає наркозу. Це безглуздо, — сказав один із лікарів, знімаючи окуляри.
— Та й хто підпише згоду? У неї нікого нема. Нікому чекати, нікому доглядати, — додала медсестра важким голосом.
Оленка чула кожне слово. Лежала, накрита ковдрою, й намагалась не плакати. Сил не було — ніби все всередині перетворилося на камінь. Вона просто втомилась боротися.
Два дні минули в напруженому очікуванні. Лікарі обговорювали її випадок, але рішення так і не приймали. Аж одного вечора, коли лікарня занурилась у тишу, двері палати скрипнули. Увійшла літня санітарка. Руки в неї були зморшкуваті, халат вицвілий, але очі сяяли теплом, яке Оленка відчула, навіть не подивившись.
— Здоровенькі були, дитинко. Не бійся. Я поруч. Дозволь посидіти з тобою?
Дівчинка повільно відкрила очі. Жінка сіла біля неї, дістала маленьку іконку й поставила на тумбочку. Потім почала тихо шепотіти молитву, витираючи їй чоло старим вишитим рушником. Вона нічого не питала, не говорила зайвого. Просто була поруч.
— Мене звати Ганна Степанівна. А тебе?
— Оленка…
— Гарне ім’я. У мене теж була онуча Оленка… — голос тремтів. — Але її вже нема. А ти тепер — наче моя. Ти не одна, чуєш?
Наступного ранку сталося те, чого ніхто не чекав. Ганна Степанівна прийшла з документами, завіреними нотаріусом. Підписала згоду на операцію, ставши тимчасовим опікуном. Лікарі були в шоці.
— Ви розумієте, на що йдете? — запитав головлікар. — Це великий ризик. Якщо щось піде не так…
— Я все розумію, сину, — відповіла вона твердо. — Мені втрачати вже нічого. А в неї є шанс. Я буду її шансом. І якщо ви, розумні люди, не вірите у дива — я вірю.
Операція тривала шість з половиною годин. Усі завмерли. А Ганна Степанівна сиділа в коридорі, не відводячи погляду від дверей. У руках тримала той самий рушник, що колись вишивала її онука.
Коли хірург вийшов, очі у нього були червоні від втоми.
— Ми зробили все, що могли… — почав він, і жінка зблідла. — І, здається… вона виживе. Ми впорались. Вона боролася. А ви, бабусю, зробили неможливе.
Сльози котилися з очей усіх: медсестер, лікарів, навіть суворого завідуючого. Бо вперше за довгі роки вони побачили, як звичайна людина може змінити долю.
Оленка одужала. Пізніше її перевели до реабілітаційного центру. Ганна Степанівна приходила щодня, приносила узвар, терті яблука й історії з життя, ніби відкриваючи для дівчинки світ наново. А потім оформила опіку.
Через рік Оленка, у вишиванці й з медаллю на грудях, стояла на сцені. У залі сиділа сіда жінка з рушником, очі в неї блищали від сліз. Публіка аплодувала стоячи. Такі історії трапляються рідко, але трапляються.
Роки минали. Оленка закінчила медичний інститут із відзнакою. Їй вручили грамоту за мужність і допомогу сиротам. Ввечері вдома вона заварила чай з м’яти й сіла поруч із Ганною Степанівною.
— Бабусю, я тоді не встигла сказати… Дякую. За все.
Жінка посміхнулась і провела рукою по її волоссю.
— Я тоді прийшла просто підлогу помити… А вийшло — долю змінити. Значить, так треба було.
Оленка міцно обійняла її.
— Я буду працювати там, де мене колись врятували. Хочу бути такою, як ти. Щоб ніхто не відвертався… Щоб діти знали: навіть якщо ти сам — ти для когось важливий.
Навесні Ганна Степанівна пішла. Тих— А на дошці біля входу в детське відділення зараз висить її фото з написом: «Любов рятує, коли медицина безсила».
