Маленька палата в лікарні була занурена в півтемряву. Ліхтарик біля ліжка ледве висвітлював обличчя дівчинки. Їй щойно виповнилося п’ятнадцять, але життя вже встигнуло завдати більшої болі, ніж багато дорослих витримують за все життя. Соломія втратила батьків у страшній аварії, а дитячий будинок став її домом. А тепер — ця лікарня.
Гострий біль у грудях привів її до міської лікарні. Лікарі уважно вивчили її аналізи, знімки… і розвели руками.
— «Прогноз вкрай несприятливий. Операція майже неможлива. Вона не перенесе анестезії. Це безнадійно», — зітхнув один із хірургів, знімаючи окуляри.
— «А хто підпише згоду? У неї немає нікого. Ніхто її не чекає. Ніхто не доглядає», — тихо додала медсестра.
Соломія чути все. Вона лежала нерухомо під ковдрою, із заплющеними очима, намагаючись стримати сльози. Але сили плакати вже не було — всередині відчувалося лише холодне спустошення. Вона втомилася боротися.
Два дні минули у тиші та невизначеності. Лікарі проходили повз її палату, щось шепотіли між собою, але рішень не приймали.
А потім, однієї тихої ночі, коли лікарня, здавалося, засинала, двері скрипнули. Увійшла літня медсестра. Її руки були зморщені від часу, форма вицвіла — але очі… очі сяяли таким теплом, яке Соломія відчула, навіть не дивлячись.
— «Привіт, серденько. Не бійся. Я тут. Дозволиш посидіти з тобою?»
Соломія повільно відкрила очі. Жінка сіла біля ліжка, поклала на тумбочку маленький хрестик і почала тихо шепотіти молитву. Вона ніжно витерла Соломії чоло старою хустинкою. Не задавала зайвих питань. Не говорила шаблонів. Просто… була поруч.
— «Мене звати Марія Іванівна. А тебе?»
— «Соломія…»
— «Яке гарне ім’я… Так звали мою онуку…», — голос жінки трохи здригнувся. «Але її вже немає. А ти, доню… тепер моя. Ти більше не сама. Розумієш?»
Вперше за багато днів Соломія дозволила собі заплакати. Тихі сльози котилися по щоках, коли вона стискала руку старої жінки.
Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував.
Марія Іванівна прийшла до відділення з нотаріально завіреними документами. Вона підписала згоду на операцію — ставши тимчасовим опікуном Соломії.
Лікарі були вражені.
— «Ви розумієте, на що йдете?» — запитав головний лікар. «Якщо щось станеться—»
— «Я розумію дуже добре, голубчику», — спокійно, але рішуче відповіла Марія Іванівна. «Мені втрачати нічого. А у неї… у неї є шанс. І я хочу бути цим шансом. А якщо ви, з усією вашою мудрістю, більше не вірите в дива — ну, то я ще вірю.»
Медики більше не заперечували. У присутності Марії Іванівни навіть найсуворіші серця м’якшали.
Операцію призначили на наступний день.
Вона тривала шість з половиною годин. Усі чекали у напруженій тиші. Марія Іванівна сиділа в коридорі, не відводячи погляду від дверей операційної. У руках вона тримала вишиту хустинку — таку саму, як колись вишивала її онука.
Всередині хірурги працювали, не відволікаючись ні на що. Головний лікар, відомий своєю холодністю, несподівано почав шепотіти слова підбадьорення. Медсестри передавали інструменти з тремтячими руками. Ніхто не наважувався думати про результат. Вони просто робили свою справу.
А коли хірург нарешті вийшов, блідий від втоми, з почервонілими очима — не лише від напруги, але й від чогось глибшого — він подивився прямо на Марію Іванівну і кивнув.
«Вона виборолася», — прохрипів він. «Вона… вижила.»
На хвилину запанувала тиша, наче вся лікарня затримала подих.
А потім — одна медсестра сховала обличчя в долоні й почала плакати. Інша обняла Марію Іванівну, не знаходячи слів. Навіть головний лікар, який сумнівався у її рішенні, відвернувся, щоб сховати сльози.
Тому що всі розуміли: це було не лише медичне диво. Це було диво людяності.
Соломія провела у лікарні ще два тижні. Спочатку вона ледве могла рухатися, але відчувала — відчувала любов, якою була оточена. Тепло руки Марії Іванівни. Частіші, ніж потрібно, візити медсестер. Листівки. Квіти. Шепот її імені від лікарів, у якому тепер була повага.
А потім, одного ясного ранку, коли за вікном співали птахи, Соломія відкрила очі — і посміхнулася.
Марія Іванівна, звичайно ж, була поруч, вплетуючи нитки в стареньке в’язання.
— «Ти лишилася», — прошепотіла Соломія.
— «Я обіцяла, що буду», — усміхнулася Марія Іванівна, стираючи сльозу. «Ти ж тепер моя.»
Виявилося, що Марія Іванівна колись працювала в цій лікарні. Пішла на пенсію багато років тому, після того як втратила дочку й онуку у пожежі. Роками вона жила сама у маленькому будиРоки минали, а Соломія кожного вечора розповідала дітям у лікарні історію про те, як одна вишита хустинка змінила все, і в її голосі звучала та сама теплота, що колись врятувала її саму.
