Мені шістдесят років, вже давно на пенсії, живу своїм життям. Десять років мешкаю сама: немає поруч ані чоловіка, ані дітей, ані подруг. Діти давно розїхалися по інших містах, мають власні справи та родини, чоловіка вже немає серед живих, а я знаходжу радість та розраду у своєму дачному домику під Києвом він для мене мов промінчик сонця. Щойно потеплішає, одразу переїжджаю туди, прибираю оселю й город, саджу квіти, облаштовую клумби. Саме там відчуваю справжній спокій і затишок.
Але взимку залишатися на дачі неможливо: снігу багато, самій важко чистити, допомоги ні від кого чекати. Тому повертаюсь до міста, до своєї квартири. Восени ще тримаюсь тягну, як можу, але цього року у вересні прихопила застуду й тиждень змушений був залишатися в Києві. Як тільки полегшало, відразу рвонув у своє улюблене село.
Підходжу до домика бачу, ворота навстіж відчинені, щось мені підказує хтось був у дворі. Все наче на своїх місцях, але коли озираюсь двері в будинок прочинені… Серце зайшлося: думав, що пограбували! Заходжу обережно, та всередині все ціле, лише плед лежить не на своєму місці, а на столі стоїть чашка… Я завжди прибираю посуд! Тут щось не так.
Перший переляк змінився роздратуванням: хто це тут зробився господарем, хто дозволив собі пити з мого кухля? Виглядаю у вікно за хатою сидить худенький хлопчик, розпалив маленьке багаття, гріє над ним руки. Оце й мій непроханий гість…
Виходжу надвір, покашлюю, спостерігаю за ним. “Хуліган” схопився, перелякався, але не втік, навпаки наблизився до мене:
Пробачте мені, будь ласка, я тут нещодавно…
Скромний, слухняний, худий… Якось одразу стало жалісно:
Давно тут? Чим харчувався?
Лише два дні… Їжі не знайшов, хіба що трошки хліба, ще маю крихти…
Хлопчик з гордістю показав саморобну вудочку, на якій був шматок білого хліба.
Як тебе звати, малий? Як ти тут опинився?
Я Остап. Мене мама та вітчим вигнали. Не хочу більше з ними жити…
А село ж, гадала, тебе шукає…
Ніхто не шукає, як завжди. Я вже не вперше йду з дому. Мене немає тижнями, але нікому немає діла. Повертаюсь лише тоді, коли їсти зовсім нема чого, а дома мене не чекають…
Виявилося, хлопець зовсім не з нашого села. Історія сумна, хоч і звичайна: мати без роботи, вітчими міняються, вдома то суцільна порожнеча, то пляшки і галас.
Почувши це, серце стислося. Як йому допомогти? Звісно, залишила хлопця в хаті, нагодувала, а всю ніч думав, що робити. Зранку згадав про стару знайому здається, вона працює в сільраді. Подзвонив їй, попросив допомоги.
Підтвердила: допоможе, візьме все під контроль. Довелося ходити, збирати довідки, заповнювати стоси паперів, але через кілька тижнів я став офіційним опікуном Остапа. Він не міг повірити у своє щастя, а його мати й разу не спитала про сина.
Тепер ми живемо ніби дід із онуком: зимуємо у квартирі, а весь інший час на дачі. Скоро Остап піде до школи, і я впевнений, що він справиться, бо вже читає, пише, рахує, а як малює! Справжній талант, художник…
Дивлячись на цього хлопця, розумію: буває щастя і в другому шансі і не лише для дітей. Мені теж він дав друге дихання, сенс і тепло у старості. Тепер твердо знаю: навіть коли здається, що ти сам, життя може подарувати тобі нову родину.
