Мені вже шістдесят, пенсію отримую давно, живу як хочу. Ось уже десяток років мешкаю сама ні чоловіка поряд, ні дітей, ні сусідок по чаю. Діти геть розїхалися по різних містах, своє життя, свої родини, а мій благовірний давно дивиться на цей світ згори. От і живу я для себе та ще й дача моя, радість і віддушина.
Як тільки сонце пригріє, пакую речі та переїжджаю під Київ улюблена дача, квітник, город, легкий вітерець. Приводжу до ладу будиночок, сапаю грядки, висаджую чорнобривці, впорядковую клумби Чую себе тут як у раю спокійно й затишно.
Та взимку там не вигадаєш. Дорога завалена снігом, відкинути його я не в силах. Нікого поруч, щоб допомогла от і перебираюся в квартиру у Києві. Осінню ще якось тримаюся. Оцього вересня підхопила застуду, тиждень сиділа в місті, а щойно полегшало гайнула назад у село!
Підходжу до своєї хатинки, а хвіртка навстіж. Думаю: Хтось попав у мій город! Все ніби на місці, але глянула а двері прочинені. Я вже подумала, що обікрали! Заходжу тихцем, озираюся наче все по-старому, але ковдра розстелена, я ж її не чіпала! А ще й чашка на столі Я ж завжди посуд мию, аж до блиску! Щось тут не те.
Перший переляк минув, зате обурення в серці: хто це тут робить, як у себе дома, та ще й з моєї чашки пє? Виглядаю у вікно а за хатою сидить, ноги підібравши, якийсь хлопчик. Розклав вогнище, гріє рученята справжній гостинний гість.
Виходжу з дому, кашляю голосно подивитись на реакцію. Хлопчисько, наче зайчик, перелякався, але не втік. Навпаки, наблизився:
Перепрошую, будь ласка, я тут недавно
Малий такий, скромний, а в очах ціла осінь смутку. Серце моє й розтануло:
Давно тут? Що їв?
Два дні всього Їжі мало Трошки хліба залишилося
Піднімає свою вудку, а на ній краєчок білого хліба, як цінність показує.
Як тебе звати, синку? І як ти тут опинився?
Я Филип. Мене мама та вітчим вигнали з дому. Жити з ними не хочу
Мабуть, вся твоя вулиця вже догори дригом стоїть!
Та де, ніхто мене й не шукав. Це не вперше тижнями вдома не буваю, нікому байдуже. Вертаюся лише, як дуже зголоднію, а там і не зраділи
Зясувалося, що хлопець навіть не з нашої місцевості. Звича́йна історія, хоч і гірка: мама без роботи, вітчими змінюються частіше, ніж погода в Карпатах, їжі вдома кіт наплакав, частіше горілка та різний набрід.
Після цієї сповіді аж серце защеміло. Як не допомогти дитині? Залишила його в себе, нагодувала, всю ніч не могла заснути все думала, як тут бути. Вранці згадала про знайому Марію вона у міській адміністрації працює. Вирішила зателефоную, може, підкаже що до чого.
Дзвінок не минув марно Марія пообіцяла, що візьме цю справу на контроль. Довелося потоптати пороги, папірці зібрати, але вже за кілька тижнів я стала офіційною опікункою Филипа. Він своїй долі не міг повірити, а рідна мати ні разу й не поцікавилась.
Тепер з Филипом живемо, як бабуся з онуком: взимку в затишній квартирі, а з березня по жовтень на дачі під Києвом. Скоро Филип піде до школи. Я певна все в нього вийде, бо вже й читає, й пише, й навіть малює! От як малює справжній митець. А я нахвалюю його та тихо вірю, що все в нас буде добре.
Хлопче, скільки ти вже живеш тут? І чим ти взагалі харчуєшся?