В церкві стояла глибока тиша, наче густий туман. Повітря віяло ладаном, плачем і болем, який не висловити словами. Люди сиділи, похиливши голови, кожен у своїй печалі. Наче час застиг.
Та раптом – кроки.
Тихі, босі.
Хлопчик, років шість, підвівся. Рухи нерішучі, але обличчя поважне, неначе він постаршав. Мовчки йшов уперед між лавками, доки не опинився біля домовини.
Станув поруч, немов чекав дозволу. Повільно притулив маленьке вухо до маминих грудей. Жодного звуку. Та він слухав. Немов щось там, поза межею тиші, мало відгукнутись.
Минула хвилина. Чи дві.
Люди зашепотіли, хтось схлипував. Раптом він підняв голову. Очі широко розплющені, в них – жах, змішаний з дитячою вірою. Повернувся до людей, подивився прямо на священника, промовив:
– Вона сказала: «Я не попрощалась із тобою…»
Усі оніміли. Неначе й свічки задрижали.
Жінка в задніх лавках знепритомніла. Хтось випустив молитвослов. Священник зробив крок до хлопчика, але той встиг додати:
– Вона каже чекати мене… вночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика відвели, умовляючи, ніби то уява. Та ніхто тієї ночі не спав спокійно. А опівночі…
Сусідка знизу присягалась, що бачила силует жінки в жалобному, що сходив сходами вгору, а за нею – хлопчик.
Відтоді їх більше ніхто не бачив.
А домовина рано вранці виявилась пустою.
Минуло три дні після похорону. Дім, де жили мати з сином, стояв забитий. Родичі відмовились від опіки – занадто багато їх вразило тієї ночі. Занадто багато було… не так.
Хлопчика звали Мирослав. Тиха, задумлива дитина, він рідко говорив з часів смерті батька. Лише з матір’ю. Вони неначе розумілись без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля ліжка, торкаючись її руки – немов оберега.
Вона була йому всім.
Коли захворіла, ніхто не вірив, що все закінчиться швидко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від нещастя. Наче щось витягло її зсередини. Лікарі казали: серце. Але хлопчик знав – не лише.
Після похорону його тимчасово поселили у двоюрідної тітки. Тієї самої, що ніколи не любила матір Мирослава й уникала хлопчика. Вночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А одного разу – раптом сів на ліжку та й каже:
– Вона стоїть біля дверей. Лиш не дивись, вона не кличе тебе.
Тітка вранці викликала священника.
Та священник, той самий, що й на похоронах, лише зблід, почувши, хто просить допомоги.
– Із цією дитиною… щось не так, – сказав він. – Краще не чіпати. Моліться. І замикайте вікна вночі.
Четвертого дня почалось справжнє.
Місцевий сторож цвинтаря, дід Онисько, у паніці прибіг до церкви.
– Домовина пуста! Її там нема! Ані тіла, ані одягу… немов і не було!
Священник пішов перевірити. Плита ціла. Замки недоторкані. Домовина зачинена. Але всередині…
– Пусто.
Вечором по селу поповзли чутки. Казали, що матір Мирослава не померла, а пішла звідти, звідки можна вернутися. Опівночі діти чули жіночий голос за вікном. Хтось бачив у саду жінку з довгим чорним волоссям, що шепотіла:
– Де мій син?..
Тітка у паніці вигнала Мирослава. Просто поставила його на ґанку церковного притулку та й пішла, не обертаючись.
Старий настоятель, отець Миколай, поселив хлопчика у келії поруч із собою. Ба
Таємниця пронизала мене, коли я побачив немовля: на його крихітній руці яскраво виявлявся знак крилатого кола — наш рід повернувся, і кров давно забутих клятв знову тече у його жилах.
