У церкві стояла глибока, мимоволі відчутна тиша. Повітря дихало ладаном, плачем та неназваним горем. Люди сиділи спустивши голови, кожен у своїй скорботі. Час ніби зупинився.
Раптом — кроки.
Легкі, босі.
Хлопчина, літ шести, устав з лави. Рухи його були непевними, але обличчя — серйозне, немов він знав що робить. Він мовчав. Просто йшов вперед, пробираючись поміж рядами лав, аж зупинився біля домовини.
Постояв поруч, чекаючи дозволу. Потім повільно притулив свою маленьку головку до матчиної груди. Жодного звуку. Але він слухав. Ніби там, за межею мовчання, щось вабило.
Минула хвилина. А може й дві.
Люди стиха перешіптувалися, хтось ридав. І раптом хлопчик підняв голову. Очі йому широко розкрилися, в них світилися жах та дитяча віра. Він обернувся до людей, глянув на священника і сказав:
– Мама каже: “Я не попрощалася з тобою…”
Усі заніміли. Тремтіло навіть полум’я свічок.
Жінка на задній лаві знепритомніла. Хтось упустив молитвослов. Священник хотів щось сказати, але хлопчик вже додав:
– Вона сказала, чекатиме на мене… ночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика негайно забрали, умовляючи, що то — лиш вигадка. Але той вечір ніхто не спав спокійно. А вночі…
Сусідка з першого поверху клялася, що бачила силует жінки в темному, що сходив сходами вгору, а за нею — дитину.
З того часу їх ніхто не бачив.
А труна вранці стояла порожня.
Минули три дні від похорону. Будинок, де жили мати з сином, був заколочений. Родичі відмовилися від опіки — їх надто налякало тодішнє. Здавалось, щось було не так.
Хлопчика звали Тарас. Тихий, задумливий хлопчик, він мовчав з часів смерті батька. Лише розмовляв з мамою. Вони ніби розумілися без слів. Іноді, коли вона засинала, він сидів біля ліжка, торкаючись її руки — немов оберегу.
Вона була йому цілим світом.
Коли захворіла, ніхто не вірив, що все завершиться швидко. За два тижні вона згасла. Не від старости, не від лиха. Ніби щось витягло її зсередини. Церковні служителі казали: серце. Та хлопчина знав — не лише.
Після похорону його тимчасово поселили у далекої тітки Марічки. Тієї, що ніколи не любила його матір і уникала самого Тараса. Вночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А одного разу — він раптом сів у ліжку й промовив:
– Вона стоїть біля дверей. Тільки не дивись, вона тебе не кличе.
Тітка вранці ж післала по священника.
Та священник, той самий з похорону, лише зів’янув, довідавшись, від кого послання.
– З цим хлопчиком… щось не гаразд, — сказав він. – Краще не чіпайте. Моліться. І замикайте вікна вночі.
На четверту добу почалося справжнє.
Місцевий дяк кладовища, старий Онисько, з переляком прибіг до церкви.
– Труна порожня! Її нема! Ані тіла, ані одягу… ніби й не лягала!
Священник сам пішов перевірити. Надгробок не рушений. Замки цілі. Труна — закрита. Але всередині…
– Порожньо.
Того ж вечора по селу заповзли чутки. Люди казали, що мати Тараса не померла, а відійшла туди, звідки можна вернутися. О півночі діти чули за вікном жіночий голос. Хтось бачив у саду жінку з довгим темним волоссям, що шепотіла:
– Де мій син?..
Тітка Марічка в паніці виставила Тараса за поріг. Просто залишила його на сходах церковного притулку та пішла геть, не озираючись.
Старий настоятель, отець Михайло, привів хлопчика до ке
Відтоді в цій покинутій церкві, коли настає осіннє рівнодення, лунає тихий спів колисаної та дитячий сміх, а на стіні з’являється дві тіні — вища й менша, ніби два серця, що навіки знайшли один одного.
