Хоч Людмила була чудовою невісткою і дружиною, вона зруйнувала не лише свій шлюб, а й саму себе

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 3 хв.Опубліковано 09.02.2026

Хоч Марічка була чудовою невісткою та вірною дружиною, вона зруйнувала не лише власний шлюб, а й саму себе.

Марічка зростала сиротою в інтернаті в Хмельницькому. У вісімнадцять вона вийшла заміж за Дмитра і поняття не мала, що означає сімейне життя. Не було у неї знайомих чи подруг, які вже мали родину. Коли опинилась у квартирі чоловіка на околиці Львова, ненаситно вбирала кожне слово про те, якою має бути ідеальна дружина. Її основним вчителем була свекруха, пані Оксана.

Звісно, не раз чула Марічка про суворість свекрух, але по-дитячому вірила: якщо вже не має власної матері, то чоловікова мати стане їй опорою, любитиме й жалкуватиме, як рідну. І частково вона не помилялась Оксана справді не бажала зла Марічці, однак справи розвивались інакше Свекруха взялася старанно навчати невістку азам сімейного побуту, зокрема промовивши: «Як чоловік зраджує винна дружина».

Марічка завжди думала, що винен сам зрадник. Але, за словами Оксани, все інакше: якщо чоловік пішов наліво, значить, дружина десь прогледіла, перестала бути привабливою. Свекруха радила залишатись стрункою навіть в 60 років. Тож Марічка швидко записала собі у блокнот: «Не набирати вагу!», і вступила до спортивного клубу.

Попри те, що Марічка була тоненькою й вродливою, почала ще більше худнути щоби, боронь Боже, не поправитись. Щойно вона «засвоїла» цю істину, Оксана принесла нову мудрість: «У повноцінній сімї працюють і жінка, і чоловік».

Марічка не сперечалась сама мріяла про роботу. Працювала би будь-де, тільки б заробляти. Коли спитала у свекрухи, як вчинити з декретом, Оксана спокійно відповіла: «Це вже твоя справа, сама думай, як виживати!»

Марічка ця порада не здавалася вартою запису. Та коли через декілька років після весілля вона таки пішла в декрет, підробляла нянькою доглядала чужих дітей, щоби підзаробити якусь гривню. Марічка була задоволена, та чоловік і свекруха почали дорікати, що це копійки.

Вирішила: нехай вже ці гроші піду на перукаря. Але тут прилетіла ще одна порада: «Навіщо прикрашатись у декреті? Повернешся до роботи тоді малюйся, а зараз бережи гроші!»

Всі зароблені гривні Марічка віддавала чоловікові він міг би скласти підручник з материнської мудрості: «Добра дружина все робить власноруч!»

Так і було всі домашні справи лягли на плечі Марічки. Вона падала з ніг від втоми, але все тягла сама. Зомління стало для неї звичним явищем. Майже щоночі, коли годинник бив девяту й діти нарешті засинали, Марічка бралася до прибирання та готування на завтра. Тим часом Дмитро куняв на дивані, відпочиваючи від «важких трудових буднів».

Те, що Марічка потрапила до лікарні, не дивувало навіть сусідів. Вона надто довго не помічала болі, не звертала уваги на тривожні дзвіночки. Перебула в лікарні понад два тижні, і за цей час ані чоловік, ані Оксана не навідались навіть з яблуком. Марічка подякувала долі, що мала при собі телефон: зателефонувала давній подрузі, Ганні, яка принесла усе необхідне.

Коли Марічка виписалась з лікарні, сльози стояли у її очах. Вона тихо зібрала валізу, зателефонувала до адвоката й подала на розлучення, розуміючи, що тепер житиме для себе.

Наталю, тебе немає вже п’ять років – тобі байдуже, як я живу і що зі мною сталося Наталя і Зіновій прожили разом понад п’ять років. Чоловік не мав великого заробітку, бо працював простим робітником. Наталя завжди мріяла про заможне, а краще — розкішне життя, тож раділа, коли знайомилася з чоловіками, які були багатші за її чоловіка. Одного дня Наталій пощастило — її помітив впливовий бізнесмен, який обіцяв їй «золоті гори». Вона повірила його красивим словам і залишила бідного чоловіка заради нового життя. Зіновій був розбитий вчинком дружини. Приповзав до ніг коханої, благав не покидати його, обіцяв, що все зміниться: що буде більше заробляти, що кине стару роботу і працюватиме день і ніч, аби тільки вона була щаслива. Та Наталя вже бачив себе в подорожах на білому яхті та з покупками в дорогих бутиках Європи. А її бідний чоловік ніколи б собі такого не дозволив. Жодні клятви у коханні і обіцянки «гори звернути» не втримали її. Минуло п’ять років. Коли Наталі виповнилося тридцять два, багатий бізнесмен втратив до неї інтерес — навколо нього завжди з’являлися молодші і привабливіші дівчата. Він звинуватив Наталю в надмірних вимогах і сварливості, тому остаточно охолов до неї. Без засобів для існування у столиці, жодного разу не працюючи самостійно, Наталя вирішила повернутися до колишнього чоловіка, будучи впевненою, що він, як клявся у вічному коханні, чекає на її повернення. Коли Наталя підійшла до квартири, де колись жила, почула шурхіт за дверима, а потім двері відчинила незнайома жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. – Сонечко, ми ж домовлялися: не відчиняй двері сама, — сказала жінка до дитини. — Кого ви шукаєте? Наталя стояла мов вкопана. – Я шукаю Зіновія, він вдома? — розгублено запитала вона. – Зіновій, якась жінка запитує про тебе! Як вас звати? — гукнула незнайомка вглиб квартири. – Наталя?! — з подивом вигукнув Зіновій, звернувшись до дружини. – Люба, йди, я поговорю сам. – Хто це була? — спитала шокована Наталя, дивлячись на жінку з дівчинкою на руках. – Це моя дружина Олена, а з нею — донечка Марічка, — відповів Зіновій. – Ти встиг одружитися? В тебе є донька? Ти ж присягався мені у вічному коханні, казав, що нікого не любитимеш так, як мене! – Відтоді минуло багато років! Спочатку я довго страждав, а потім зрозумів, що життя після твого відходу не зупинилося. Я зустрів Олену і покохав її всім серцем. Вона зробила мене щасливим і подарувала доньку. – А як же я? – Наталю, тебе не було вже п’ять років, і тобі було байдуже, як я живу і що зі мною. Ти покинула мене заради чужих грошей. Думала лише про багатство і красиве життя. Можливо, ми й не були багатими, але це не виправдовує твого вчинку. А тепер ти повернулася? Чого ти від мене чекаєш — що я сидітиму і чекатиму на тебе дотепер? – Я була дурна! Я люблю тебе! – Наталю, досить цієї комедії. Краще йди. Я не потребую тебе і не хочу бачити. Тебе кинув багатий коханець, от і повернулася? Мені навіть гидко це чути. Йди, будь ласка. Наталя розплакалась, страждаючи від того, що нікому не потрібна, а Зіновій радів, що зміг забути її і таким чином помститися.

Син не хоче забрати маму до себе жити, бо в домі повинна бути лише одна господиня, і нею є я – Це неправильно! Вона ж його мати! Може поселити її у власному домі! – такі слова часто чую від родичів чоловіка. Знаю, що навіть мої знайомі так думають, але ніхто не скаже мені цього прямо у вічі. А вся справа – через ситуацію з моєю свекрухою. Барбара – 83-річна, важить понад сто кілограмів, часто хворіє. – Чому не заберете Барбару до себе? – питала кілька років тому моя двоюрідна сестра. – Добре, що ви допомагаєте їй щодня, але що буде, якщо щось станеться вночі? Їй важко самій. Адже твій Данило її єдина опора. Очевидно, що за бабусею має доглядати її єдиний син, його дружина й онук. За останні п’ять років Барбара жодного разу не полишала квартири. У неї болять ноги, вага заважає рухатися. Все почалося тридцять років тому – тоді свекруха була енергійною, молодою, здоровою та дуже владною. – Кого ти до мене привів? – обурилася мати мого майбутнього чоловіка Данила. – Я усе життя присвятила тобі заради «цієї»? Після цих слів мовчки пішла на автобус. Тоді мати чоловіка жила у престижному передмісті в великому, гарному будинку. Її чоловік обіймав поважну посаду, тому Барбарі жилося добре навіть після його смерті. Того дня Данило мене наздогнав і поїхав зі мною – мала я щастя з чоловіком: не слухався сліпо матері, проте шанував старших. Він намагався мене заспокоїти та пояснював, що це просто такий характер у мами. Після весілля ми почали збирати на власне житло. Данило поїхав працювати і повернувся аж через пів року. За кілька років ми купили дім і зробили там ремонт. Рідко навідували Барбару. За цей час вона встигла наговорити про мене Данилу і всім знайомим купу нісенітниць: бачиш, невістка не дозволяє йому допомагати мамі. Як це – не дозволяє? І так далі. Вирішила переїхати у місто, але грошей, отриманих за будинок, не вистачило. Запропонувала нам додати, пообіцяла, що квартира буде записана на нашого сина – її онука. Але у нотаріуса раптом сказала, що майно треба оформити на неї, бо їй знайома сказала, що інакше бабусі часто залишаються без житла. А потім заявила, що перепише житло на того, хто доглядатиме її в старості. Захотіла бути господинею! Казала, що ми її обдуримо і залишимо ні з чим. Відтоді минуло майже двадцять років. Всі у нотаріальній конторі чули її крики, а нам було ніяково. Вирішили відступити. Вона переїхала одразу ж і не дозволила нам навіть зробити дрібний ремонт. Жила там майже місяць, а потім почала нарікати, що все старе та ламається. Свекруха звинувачувала в усьому мене – мовляв, я знайшла їй погане житло та хотіла обдурити. Барбара любила дітей двоюрідної сестри, а свого онука ігнорувала. Навіть удавала, ніби не пам’ятає його дня народження! Кілька років тому свекруха захворіла й розповніла так, що вже ледь ходила. Я приносила їй корисну їжу за рецептом лікаря, а Барбара лаялася й відмовлялася їсти, казала – тільки кузина нормально годує, а я голодую. Торік чоловік став просити, щоб я забрала її до нас. На його думку, мама вже все зрозуміла і готова слухатися лікаря. – Добре, – погодилася я. – Але маю умови: на кухні господарую лише я, тільки я готую і вирішую, що їсти, і жодних її кузин у нашому домі. Свекруха була обурена й їхати не захотіла – мріяла командувати у нашому домі. Але ж у нас лише одна справжня господиня! Це я! Мені довелося доглядати її на відстані: прибирати, готувати, навіть ночувати. А улюблена кузина переймалася лише по телефону. Свекруха телефоном жалілася родині, ніби я її голодую: не даю солодощів і ковбаси. Просила, щоб кузина приїхала і привезла торт. Та та, посилаючись на зайнятість, щоразу відкладала візит. Хоч жила утричі ближче за мене. Приїздила лиш раз на місяць і привозила щось шкідливе, а я доглядала Барбару щодня. Якось свекруха покликала кузину й поскаржилася, ніби зникли ланцюжок з хрестиком. Повідомила, що того дня ми обидві до неї заходили, але була впевнена, що це я забрала. Мовчки поставила їжу на стіл і підняла ланцюжок з хрестиком – лежали під тумбою. Прийшла додому, все розказала чоловікові і вирішила більше до неї не ходити. Запропонувала віддати її у будинок для літніх людей. Данило погодився.