«Хочеш бачити онука — приїжджай, коли я скажу», — заявила своячка.
Моя подруга, Оксана Миколаївна, жінка з гумором і здоровим глуздом, завжди поважала межі родини свого сина. Вона живе у гарному містечку під Львовом, має улюблену роботу, в’яже килими, чоловіка, подруг — життя кипить. Її син, Тарас, одружений з Мар’яною, і вони виховують сина, маленького Данилка. Оксана Миколаївна ніколи не лізла до них зі своїми порадами, знаючи, що в молодих свої погляди на дитячі каші та прибирання. Вона дзвонила синові, щоб дізнатися, як справи, вітала своячку зі святами, а раз на місяць вони приходили до неї на смачний обід. Але з народженням онука все змінилося, і тепер її серце стискається від болю.
Мар’яна, дружина Тараса, спочатку трималася осторонь. Вона не поспішала зближуватися зі свекрухою, а Оксана Миколаївна прийняла це, не наполягаючи. Вона поважала їхній простір, хоч у душі мріяла бути ближчою. Але коли народився Данилко, бути осторонь стало неможливо. Оксана Миколаївна готова була допомагати: посидіти з онуком, щоб Мар’яна могла відпочити, прибрати в домі. Тарас багато працював, і своячка тягнула все сама. Оксана з гнучким графіком могла приїхати будь-коли, але Мар’яна рішуче відмовляла, і її поведінка ставала все холоднішою.
Щойно виписалася з пологового, Мар’яна поставила умову: Оксана має попереджати про візити заздалегідь. Підруга слухняно дзвонила за три дні, питала, чи можна приїхати, привезти солодощі чи нову шапочку для Данилка. Але щоразу щось йшло не так. Мар’яна знаходила сто причин перенести візит: то педіатр має прийти, то сусідка запросила на каву, то «сьогодні просто не день». Оксана підлаштовувалася, міняла плани, але навіть коли приїжджала у домовлений час, її терпіли хвилин тридцять. «Нам треба на прогулянку», — говорила Мар’яна, і свекруха, прикушуючи образи, йшла геть, ледь встигнувши поцупити онука на ручки.
Бувало й гірше. Оксана вже стояла в пальто біля дверей, готова до виходу, як раптом дзвонила Мар’яна: «Данилко не спав всю ніч, зубки йдуть, сьогодні не вийде». І переносила візит не на завтра, а на невизначене «потім». Оксана, стримуючи сльози, поверталася в порожню квартиру, відчуваючи себе зайвою. Її бажання бачити онука, чути його сміх, перетворилося на нескінченну чергу принижень. Вона розповідала мені про це з тремтінням у голосі, і моє терпіння урвалося. «Годі підлаштовуватися! — сказала я. — Хочеш бачити онука — приїжджай, коли тобі зручно. Подзвони за півгодини і скажи, що будеш. Ти йдеш до сина та онука, а не до своячки. Хай вона під тебе підлаштовується!»
Оксана Миколаївна збентежилася. Вона не звикла наполягати, не хотіла псувати стосунки з сином. Але її серце боліло. Вона мріяла бути близькою з Данилком, стати для нього справжньою бабусею, а замість цього почувалася чужою. Мар’яна наче звела стіну, через яку не пробитися. Оксана не знала, що робити: залишити все як є, сподіваючись, що своячка пом’якшає? Поступити, як я раджу, ризикуючи сваркою? Чи взагалі відступити, віддавшись тузі? Вона боялася, що будь-який крок розіб’є тонкий місток до родини сина.
Ця ситуація стала для неї нестерпною. Кожна відмова Мар’яни — як ніж у серце, кожен перенесений візит — нагадування, що вона тут зайва. Оксана Миколаївна, жінка з великою душею, не заслужила такого ставлення. Вона хоче лише одного — бути частиною життя онука, але своячка тримає її на відстані, диктуючи свої правила. Я бачу, як подруга гасне, як її очі наповнюються сльозами, коли вона згадує про Данилка. Цей біль — не просто образа, а відчуття, що в тебе відбирають найдорожче. І я не знаю, як їй допомогти, але одне ясно: Мар’яна своєю холодністю відштовхує не тільки свекруху, а й ту любов, яку та могла б дати їхній родині.
