Соломія стояла в черзі вже сорок хвилин. Перед нею — четверо, за нею — ще шестеро. Документи на оформлення субсидії були зібрані заздалегідь, акуратно складені в прозорий файл.
Вона гортала телефон, коли почула голос.
— Соль? Соломіє, це ти?
Вона підвела очі. Тарас стояв біля сусіднього віконця, трохи боком, ніби випадково обернувся. На ньому була брудна куртка, застібнута криво. Під лівим оком розпливався жовтавий синець, уже спадний, але помітний.
— Привіт, — сказала Соломія рівно.
— Оце зустріч! — Тарас усміхнувся широко, по-акторськи. — Два роки, га? Час летить.
Він підійшов ближче, став поруч, ніби вони домовлялися. Соломія не відступила, але й не зрушила назустріч. Вона дивилася на нього спокійно, без виразу.
— Добре виглядаєш, — сказав він. — Серйозно. Щось змінилося. Зачіска інша?
— Та сама, — відповіла Соломія.
— Ні, точно щось інше. Схудла? Чи засмагла? — Він примружився, розглядаючи її, і Соломія помітила, як сіпнувся куточок його рота.
За показною бадьорістю було щось іще. Розгубленість. Або звичка ховати незручність за словами.
— Пам’ятаєш, як ми до Львова їздили? — сказав Тарас. — Миколка тоді морозиво на черевик впустив, а Даринка його втішала. Смішна була. Їй три було, так?
— Чотири, — поправила Соломія.
— Чотири, точно. Добре було.
Соломія промовчала. Черга зрушила на одну людину. Вона зробила крок уперед.
— Ти як взагалі? — спитав Тарас, нахиляючись трохи ближче. — Справляєшся?
— Справляюся.
— Діти як?
— Ростуть.
— Миколка до школи ходить?
— Ходить.
Тарас помовчав. Потім потупцяв, переступив з ноги на ногу.
— Ну добре. Радий був побачити. Ти, якщо що…
— Мені час, — сказала Соломія. — Віконце звільнилося.
Вона відвернулася й підійшла до стійки. Дістала документи, поклала перед працівницею. Рухи були рівні, звичні.
Коли вона обернулася десять хвилин потому, Тараса вже не було.
— Привіт, — сказала Соломія, знімаючи взуття.
— Привіт! — Даринка підвела голову. — Ти купила глазур?
— Купила. Дві банки. Бірюзову й теракотову.
— А мені можна спробувати?
— Завтра. Сьогодні вона має постояти.
Миколка не підвів голови. Соломія підійшла, поклала долоню йому на маківку. Він трохи відкинувся назад, звичним рухом.
— Їсти хочеш? — спитала вона.
— Трохи.
— Розігрію рагу. П’ятнадцять хвилин.
Вечір минув тихо. Діти повечеряли, Даринка заснула рано, Миколка пішов до себе. Соломія сіла за робочий стіл, де стояли чотири незакінчені чашки — замовлення від кав’ярні на Подолі. Глина була волога, слухняна. Вона взяла петлю, почала знімати зайве.
Але пальці рухалися неуважно.
Вона відклала інструмент. Заплющила очі. Тарас стояв перед нею — брудний, із синцем, із тією безглуздою усмішкою. Два роки тому він зібрав речі у спортивну сумку, сказав «мені треба побути на самоті» й зачинив за собою двері.
Соломія тоді не плакала. Вона помила посуд, уклала дітей і просиділа до четвертої ранку за гончарним кругом. Уранці відвезла Миколку до школи й записалася на курси випалу.
Зараз вона знову не могла заснути. Але причина була інша. Не біль. Не туга. Щось на зразок настороженості. Інстинкт, який підказував: він повернеться.
Уранці пролунав дзвінок у двері. Ольга стояла на порозі з пакетом, з якого стирчав край фольги, і коробкою білої глини.
— Я принесла шарлотку й два кілограми фаянсової маси, — сказала вона замість привітання.
— Заходь, — Соломія відступила.
Ольга пройшла на кухню, поставила пакет на стіл, сіла на табурет. Вона завжди сідала так — одразу, без церемоній.
— Ну що, розказуй, — сказала Ольга. — У тебе голос у телефоні був дивний.
— Я бачила Тараса. Учора. У ЦНАПі.
Ольга завмерла з ножем у руці.
— І?
— Стояв у черзі. Синець під оком. Куртка брудна. Усміхався так, ніби все чудово.
— Класика, — Ольга відрізала шматок шарлотки. — І що говорив?
— Згадував Львів. Говорив, що я добре виглядаю. Питав про дітей.
— А ти?
— Відповідала коротко. Пішла, коли підійшла черга.
Ольга помовчала. Потім поклала ніж.
— Соль, я скажу прямо. Ти знаєш, я завжди кажу прямо.
— Знаю.
— Два роки тому цей чоловік устав і пішов. Не тому, що ви посварилися. Не тому, що сталося щось страшне. Він пішов, бо йому стало нудно. Або тісно. Або він вирішив, що заслуговує на щось більше.
— Оль…
— Зачекай. За ці два роки ти підняла замовлення з нуля. Ти зробила собі ім’я. Три кав’ярні беруть твій посуд. У тебе діти ситі, одягнені, в хорошій школі. Ти все це зробила сама. І ось він стоїть у черзі з синцем і розказує про морозиво у Львові.
Соломія мовчала.
— Він буде пробувати повернутися, — сказала Ольга. — Це питання днів. Синець, брудна одежа, жалюгідний вигляд — це все підготовка. Спочатку жалість, потім «я змінився», потім «давай спробуємо».
— Може, я помиляюся, — сказала Соломія тихо. — Може, він справді…
— Ні, — Ольга похитала головою. — Соль, ти не помиляєшся. Ти просто добра. А це різні речі.
Повідомлення прийшло через два дні. Коротке, ввічливе: «Соль, можна побачитися? Поговорити. Нічого серйозного, просто поговорити».
Соломія прочитала його, сидячи за гончарним кругом. Глина оберталася під пальцями, м’яка, слухняна. Вона вимкнула круг. Витерла руки рушником. Написала: «Парк біля школи. Завтра о дванадцятій».
Він прийшов без синця. Поголений, у чистій сорочці. Сів на лавку поруч, залишивши між ними пів метра.
— Дякую, що погодилася, — сказав він.
— Я слухаю.
— Коли я пішов… — Він замовк, добираючи слова. — Перші місяці я відчував свободу. Знаєш, таку — коли можеш робити що хочеш, коли хочеш. Жодних зобов’язань.
— А потім свобода скінчилася. Залишилася порожнеча.
Соломія дивилася прямо перед собою.
— Я сумую за Миколкою, — продовжив Тарас. — За Даринкою. За тобою. За домом. За вечорами, коли ти ліпила, а я читав дітям. За запахом глини на кухні.
— Тарасе, до чого ти ведеш?
— Можна мені приїхати? Просто повечеряти з дітьми. Один раз. Я нічого не прошу. Просто побачити їх.
Соломія мовчала довго. Хвилину, може дві.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Одна вечеря. Ти — гість. Не більше.
— Звісно.
— Це означає: ти приходиш, їси, розмовляєш із дітьми й ідеш. Без розмов про минуле. Без обіцянок. Без нічого.
— Я зрозумів.
— Субота. О шостій.
Вона встала й пішла, не озираючись.
Вдома вона розповіла дітям.
— Миколко, Даринко. Батько прийде в суботу на вечерю.
Даринка підвела голову:
— Тато?
— Так.
— Надовго?
— На вечерю. Пoïсть із нами й піде.
Миколка мовчав. Потім спитав:
— Навіщо?
Соломія присіла поруч із ним.
— Він попросив. Хоче вас побачити.
— Я погодилася. Один раз.
Миколка кивнув. Обличчя його було серйозним, дорослим не за роками.
Субота настала швидко. Соломія приготувала курку з картоплею — просто, без претензій. Накрила стіл на чотирьох. Дістала тарілки — свої, виліплені вручну, з нерівними краями та бірюзовою глазур’ю.
Тарас прийшов рівно о шостій. З пакетом — сік, цукерки, розмальовка для Даринки.
— Привіт, — сказав він із порога.
— Заходь. Роззувайся.
Даринка вибігла перша. Зупинилася за крок, розглядаючи його.
— Привіт, Даринко, — Тарас присів навпочіпки.
— У тебе борода, — сказала вона.
— Так. Відростив трохи.
— Колюча?
— Трохи, — він усміхнувся.
Миколка вийшов із кімнати. Кивнув. Сів за стіл.
Вечеря минула мирно. Тарас питав про школу, про малювання, про пластилінових звірів. Даринка розповідала про подругу Соню та про те, як вони будували курінь із ковдр. Миколка відповідав коротко, але без ворожості.
Соломія майже не говорила. Підкладала їсти, прибирала тарілки, наливала чай.
Коли діти пішли до кімнати, Тарас залишився за столом.
— Красиві тарілки, — сказав він, проводячи пальцем по краю. — Ти їх сама?
— Так.
— Талановито.
— Дякую.
Він помовчав. Потім сказав:
— Соль, я все ще люблю тебе.
Соломія поставила чашку на стіл. Повільно, акуратно.
— Тарасе.
— Зачекай, дай мені сказати. Я знаю, що пішов. Знаю, що це було підло. Але я змінився. Правда змінився. Я думав про тебе щодня.
— Щодня за два роки — це сімсот тридцять днів, — сказала Соломія. — І жодного дзвінка.
— Мені було соромно.
— Сором — це не пояснення. Це відмовка.
Він простягнув руку, спробував торкнутися її долоні. Соломія прибрала руку — м’яко, але чітко.
— Ні, — сказала вона.
— Соль…
— Ти був гостем. Умови були ясні. Вечеря закінчена.
Тарас подивився на неї. Щось майнуло в його очах — образа, здивування, може, злість.
— Добре, — сказав він. — Я зрозумів.
Він устав, надів куртку, застібнувся. Обернувся біля дверей.
— Можна я прийду ще?
— Я подумаю.
Двері зачинилися. Соломія зібрала зі столу решту посуду, помила, розставила. Потім сіла за круг і працювала до півночі.
Через чотири дні Тарас прийшов знову. Без попередження. З букетом — білі хризантеми, загорнуті в крафтовий папір.
Соломія відчинила двері й побачила квіти раніше, ніж обличчя.
— Я не запрошувала тебе, — сказала вона.
— Знаю. Але я мусив прийти. Соль, я хочу повернутися.
Вона стояла у дверному отворі, не пропускаючи його всередину.
— Повернутися — куди?
— Додому. До вас. До тебе, до дітей.
— Це не твій дім, Тарасе. Уже два роки.
— Але це мої діти.
— Діти — так. Дім — ні.
Він переступив із ноги на ногу. Квіти в його руці хитнулися.
— Соль, дай мені шанс. Один справжній шанс. Я влаштуюся, буду допомагати. Буду поруч. Усе буде як раніше.
— Я не хочу «як раніше», — сказала Соломія. — «Раніше» — це я сама з двома дітьми й чоловіком, який дивиться в стелю й мріє про свободу. «Раніше» — це я, яка чекає. Я більше не чекаю.
— Ти злишся.
— Ні. Я кажу як є. Різниця велика.
— Ти навіть не пускаєш мене в квартиру.
— Бо ти прийшов без запрошення. З квітами. З готовим планом. Ти навіть не спитав, чи хочу я цього.
— А ти не хочеш?
— Ні, — сказала Соломія. — Не хочу.
Тарас опустив квіти.
— Я не вірю, — сказав він. — Не вірю, що за два роки все минуло. Так не буває.
— Буває. Коли людина йде мовчки, а ти залишаєшся з двома дітьми, з порожнім холодильником і з трьома тисячами гривень на картці — буває. Коли вчишся ліпити посуд ночами, бо вдень ніколи — буває. Коли Даринка питає «а де тато?», а ти не знаєш, що відповісти — буває. Усе минає, Тарасе.
— Я помилився.
— Так. Помилився.
— І ти мене не прощаєш?
Соломія подивилася на нього — прямо, без злості, без жалю.
— Я простила тебе давно. Прощення й повернення — це різні речі. Я простила, щоб жити далі. Але повертатися нікуди. Того дому, з якого ти пішов, більше немає. Є інший. Мій.
Тарас стояв мовчки. Букет повис уздовж тіла.
— Ти можеш бачитися з дітьми, — сказала Соломія. — За домовленістю. У вихідні. Якщо вони захочуть. Але не тут. І не так.
— Як — не так?
— Не з квітами й обіцянками. Не зі спробою повернути те, що ти сам зруйнував. Чесно. Просто. Як батько, який приходить до дітей — і йде.
— Це жорстоко, — сказав він тихо.
— Ні, Тарасе. Жорстоко — це піти без пояснень. Жорстоко — це два роки мовчання. Жорстоко — це прийти з синцем і розказувати про Львів, коли твоя дочка забула твій голос. Оце — жорстоко. А те, що я роблю, — це порядок.
Він стояв іще пів хвилини. Потім простягнув їй квіти.
— Візьми хоча б. Викинеш, якщо хочеш.
Соломія не взяла.
— Іди, — сказала вона. — Спокійно, без сцени. Коли будеш готовий говорити про дітей — напиши. Я відповім.
Тарас кивнув. Розвернувся. Пішов сходами вниз, тримаючи букет в опущеній руці.
Соломія зачинила двері. Повернула замок. Постояла секунду, притулившись спиною до дверей.
Потім випросталася, повернулася на кухню й увімкнула чайник.
Телефон задзвонив через годину. Ольга.
— Ну що?
— Приходив. З квітами. Просився назад.
— Відмовила.
— Як він?
— Розгублений. Образився. Але пішов тихо.
— Ти молодець, — сказала Ольга. — Серйозно.
— Я не молодець. Я просто знаю, чого не хочу.
— Це й є «молодець». Більшість людей не знають. Або знають — але бояться сказати.
— Мені не було страшно, — сказала Соломія. — Мені було ясно. Уперше за весь час — абсолютно ясно.
— Випий чаю. Лягай рано. Завтра буде звичайний день.
— Так. Звичайний. Це й добре.
Ранок настав без тривоги. Світло лежало на підлозі косими смугами. Соломія встала о сьомій, як завжди, і пішла на кухню.
Вона дістала муку, яйця, сир. Замісила тісто для сирників — звичними, точними рухами. Сковорода нагрілася, масло зашипіло.
Даринка з’явилася перша — боса, з плюшевим ведмедиком.
— Сирники? — спитала вона.
— Сирники.
— З варенням?
— З варенням.
Миколка вийшов за п’ять хвилин. Сів за стіл, присунув до себе тарілку. Тарілка була теплого пісочного кольору — Соломія зробила її минулого місяця, спеціально для сніданків.
Вони їли мовчки. Потім Миколка відклав виделку.
— Він прийде ще? — спитав він.
Соломія подивилася на сина. Йому було десять, але іноді здавалося — двадцять.
— Не знаю, — сказала вона. — Може, буде бачитися з вами по вихідних. Якщо ви захочете.
— А я — ні. Мені з ним нема про що говорити.
— Чому?
— Бо він хотів повернути те, що було. А того, що було, більше немає. Є те, що зараз. І зараз — краще.
Миколка кивнув. Помовчав.
— Тарілки в тебе красиві, — сказав він.
Соломія усміхнулася.
— Дякую, Миколко.
— Серйозно. Я в школі розказував. Діти просили показати.
— Покажеш. Я дам тобі з собою одну — ту, з березовим малюнком.
— Можна ту, синю? З тріщинкою на боці?
— Можна. Тільки обережно.
Даринка підвела голову від тарілки.
— А мені теж даси?
— Тобі я зроблю окрему. Яку хочеш?
— З кішкою.
— Домовилися.
Після сніданку Соломія перевірила пошту. Два нових замовлення — набір піал для чайної крамниці та серія декоративних блюд для ресторану на Хрещатику. Вона записала розміри, порахувала глазур, накидала ескізи олівцем у блокноті.
Телефон лежав поруч. Повідомлень від Тараса не було. І Соломія знала — не буде. Не сьогодні. Може, завтра. Може, за тиждень. Але що б він не написав — відповідь уже існувала. Чітка, остаточна, вимовлена вголос.
Вона ввімкнула круг. Поклала шматок глини в центр. Змочила руки.
Глина піддалася, як завжди. М’яко, слухняно. Стінки чаші росли під пальцями — рівні, тонкі, живі.
Даринка заглянула до кімнати.
— Красиво, — сказала вона.
— Це буде піала. Для чаю.
— А мені можна спробувати?
— Сідай поруч. Ось тобі шматочок.
Даринка сіла на низький табурет, узяла шматок глини й почала м’яти його пальцями. Зосереджено, з прикушеною губою.
Соломія працювала. Світло падало на стіл, на її руки, на вологу глину. Усе було на своїх місцях. Тарілки стояли в сушарці — ті самі, з яких вони щойно їли. Ескізи лежали в блокноті. Замовлення чекали своєї черги.
Їй не потрібно було нічого доводити. Ні йому, ні собі. Життя, яке вона побудувала за ці два роки, говорило само за себе — тихо, впевнено, без зайвих слів.
Вона більше нікого не чекала. І це було не самотність. Це було рівне, спокійне знання: усе, що потрібно, — уже тут.
Глина оберталася. Чаша набувала форми.
Соломія працювала.
