Хочу прожити трохи для себе й виспатись, сказав чоловік, виходячи з дому.
Три місяці саме стільки тривала ця круговерть. Три місяці без сну, коли маленький Максимко плакав так голосно, що сусіди по підїзду починали грюкати по батареях. Три місяці, коли Мирослава ходила помеж кухнею й кімнатою, як привид, червоні очі, руки тремтять.
А Ярослав тільки хмурився, мов грозова хмара, ходячи з кімнати в кімнату.
Ти розумієш, як я виглядаю на роботі? Мов жебрак, одного разу кинув він, дивлячись у дзеркало. Під очима синці аж на щоки спадають.
Мирослава мовчала годувала сина, колихала, знову годувала. Це було наче замкнене коло. А Ярослав, її чоловік, замість того щоб підтримати, лише нарікав.
Слухай, може, твоя мама прийде посидіти? запропонував він ввечері, протягуючись після душу. Свіженький, відпочилий. Я тут подумав, може, поїду на тиждень до Сергія на дачу?
Мирослава заклякла з пляшечкою в руці.
Мені потрібен перепочинок, Мирославо, серйозно, почав напихати речі в свою спортивну сумку. Я вже ні разу нормально не спав.
А вона спить? Хіба очі склепиш, як Максимко знов починає плакати. Це вже четвертий раз за ніч.
І мені важко, прошепотіла вона.
Та знаю, що важко, відмахнувся Ярослав, запихаючи у сумку свою улюблену фланелеву сорочку. Мене ж на роботі всі бачать, а відповідальність яка! Не можна на люди з таким виглядом.
І тут сталося щось дивне: Мирослава раптом глянула на них збоку. Вона у старому халаті, розкуйовджене волосся, на руках плаче дитина. І Ярослав збирає речі, як втікач.
Хочу пожити для себе й поспати, пробурмотів він, і так і не глянув їй в очі.
Двері голосно грюкнули.
Мирослава стояла посеред голої квартири, тримаючи плачучого сина, і відчувала, як всередині все обвалюється.
Минув тиждень. Потім ще один.
Ярослав телефонував тричі питав, як справи. Говорив відсторонено, не наче з дружиною, а з далекою знайомою.
Приїду на вихідних.
Не приїхав.
Завтра точно буду.
І знов не зявився.
Мирослава колихала сина, міняла підгузки, готувала суміш. Дрімати по півгодини між годуваннями.
У тебе все нормально? питала подруга Оксана.
Пречудово, збрехала Мирослава.
Навіщо, думала потім, сказала неправду? Соромно ж. Соромно, що чоловік пішов, залишив її одну з немовлям.
Здавалося б, що може бути гірше? І тут усе стало цікавіше у магазині Мирослава зустріла Катерину, колегу Ярослава.
А твій чоловік де? запитала Катерина.
Багато працює.
Зрозуміло… Знаєш, чоловіки як діти, тільки-но зявляється немовля, так і з головою в роботу тікають, схилилась вона ближче. А у Ярослава часто відрядження трапляються?
Які ще відрядження?
Та він же тільки-но з Харкова повернувся! На семінар їздив, показував фото.
У Харків? Коли це було?!
Мирослава згадала: минулого тижня Ярослав кілька днів навіть не телефонував. Казав був зайнятий.
Брехав, не зайнятий. Відпочивав у Харкові.
Ярослав повернувся у суботу. Зі свіжими трояндами.
Вибач, що довго не був. Роботи багато.
В Харків їздив?
Він завмер з букетом.
Хто сказав?
Не важливо, відказала Мирослава. Головне чому ти брешеш?
Я не брехав… Просто думав, розстроїшся, що без тебе поїхав.
Без неї?! Вона ж із немовлям нікуди не могла б рушити!
Ярославе, мені потрібна допомога, розумієш? Я не сплю вже тижнями.
Наймемо няню.
За які гроші? Ти ж не даєш ані копійки.
Як це не даю? Квартиру оплачую, за комунальні плачу.
А на їжу? Підгузки? Ліки?
Він замовк. Потім:
Може, ти зможеш вийти на роботу? Хоча б на півставки? І няню наймемо.
“Сидиш дома”, як ніби це курорт!
І тоді Мирослава взяла на руки сина, подивилася на Ярослава й зрозуміла: він її не любить.
Взагалі.
Ніколи не любив.
Йди.
Куди?
Вийди. І не повертайся, поки не вирішиш: родина тобі важливіша чи свобода.
Ярослав узяв ключі й пішов. На два дні. Потім надіслав: “Думаю”.
А Мирослава ці ночі не спала і думала також.
Уявіть, коли вперше за багато місяців залишаєшся наодинці зі собою, у тиші.
Мама подзвонила:
Мирославо, як справи? Ярослава нема дома?
У відрядженні.
Знов брехня.
Може, я приїду, допоможу?
Впораюся.
Та мама приїхала сама.
Що тут у вас? озирнулася по квартирі. Господи, Мирославо, подивися на себе!
Мирослава поглянула в дзеркало. Ну й вигляд…
А Ярослав де?
Працює.
О восьмій вечора?
Мирослава мовчала.
Що трапилось?
І тут Мирослава розплакалася вперше по-справжньому, голосно й розпачливо.
Він пішов. Сказав, хоче пожити для себе.
Мама мовчала, потім прошепотіла:
Нікчема. Дивак справжній.
Мирослава здивувалася: мама ніколи так не говорила.
Я завжди відчувала, що Ярослав слабкенький. Але так?
Мам, може, я щось роблю не так? Може, треба спробувати зрозуміти?
Тобі не важко, доню?
І від цієї простоти Мирослава раптом побачила вона весь час думала про Ярослава. Про його втому, затишок.
А про себе жодного слова.
Що мені робити?
Жити. Без нього. Краще сама, ніж із таким.
Ярослав повернувся суботнього вечора. Загорілий. Очевидно, “думав” на дачі.
Поговоримо?
Добре.
Сіли за стіл:
Мирославо, я розумію, що тобі непросто. Але й мені нелегко теж. Може, якось домовимося? Буду допомагати матеріально, заходити час від часу, а поки поживу окремо.
Скільки?
Що?
Грошей. Скільки?
Ну, тисяч пять.
Пять тисяч гривень. На дитину, харчі, ліки
Ярославе, йди к бісу.
Що?
Ти почув. І не приходь.
Я пропоную компроміс!
Компроміс? Свободи забажав? А де моя свобода?
І тоді Ярослав сказав те, чого вона боялася почути:
Яка тобі свобода? Ти ж мати!
Мирослава дивилася на нього: ось він, справжній Ярослав. Вічний егоїст, для якого материнство це вирок.
Завтра подаю на аліменти. Чверть твоєї зарплати. По закону.
Не посмієш!
Посмію.
Він грюкнув дверима. А Мирослава раптом зрозуміла: дихати стало легше.
Максимко знову заплакав. Але тепер вона знала все витримає.
Минув рік.
Ярослав двічі намагався повернутися.
Мирославо, може, спробуємо знову?
Пізно.
Ярослав ображався, казав, що вона “вредна”. Але це вже не мало значення.
Мирослава найняла няню, влаштувалася медсестрою.
На роботі зустріла лікаря Андрія.
Діти є?
Син.
А батько де?
Живе для себе.
Познайомила Андрій приїхав із іграшкою для Максимка. Грали разом, сміялися, часто ходили в парк.
Ярослав дізнався, подзвонив:
Дитині рік, а ти з чоловіками!
А ти що думав? Що тебе чекати?
Але ти ж мати!
Так. І що з того?
Більше не телефонував.
Андрій був зовсім інший. Коли Максимко захворів приїхав одразу ж. Коли Мирослава була виснажена забирав до себе на дачу.
Зараз Максимові два роки. Називає Андрія “дядьком”. Ярослава не памятає.
Ярослав одружився, платить аліменти.
Мирослава вже не злиться. Вона теж почала жити для себе.
І це прекрасно.
