Уже тиждень наш дім нагадує поле бою. Ми з Андрієм не розмовляємо, не дивимося один на одного і не торкаємося жодної теми, окрім догляду за дитиною. Та навіть це обмежується кількома сухими фразами. А почалося все з, здавалося б, дрібного випадку.
Того дня Андрій, як завжди, пішов на роботу. Я прибирала в хаті, а малий дрімав у ліжечку. Десь близько десяти ранку телефон чоловіка, залишений на тумбочці, завібрував. Один сигнал, другий, третій — я підійшла, щоб просто вимкнути звук, аби не розбудити сина. Але погляд мій випадково зачепив назву чату, куди прийшло повідомлення: «Моя родина».
Мене ніби блискавка пронизала. «Моя родина» — а чому ж я ніколи не чула про цей чат? Я, дружина, мати його дитини, — не «родина»? Серце стиснуло. Зізнаюся, я піддалася цікавості. Відкрила чат. І пошкодувала. Та було вже пізно.
У переписці були Андрій, його матір, батько та сестра. Мене там не було. Зате я фігурувала як тема для обговорення. Виявилося, що я — погана господиня, невміла мати і взагалі не гідний вибір для їхнього сина та брата. Свекруха писала, що я годую дитину не тим, не так і не вчасно. Що в нашій хаті «хаос», що я, за її словами, «завжди втомлена й змучена, ніби на шахті працюю». А сестра чоловіка підтакуювала, додаючи коментарі, хоча сама ніколи навіть дитини на руки не брала.
Але найболючіше — мовчання Андрія. Жодного слова на мій захист. Він ставив смайлики під їдкими зауваженнями матері, лайкав репліки сестри. Він — чоловік, якого я кохаю, батько моєї дитини, — дозволяв своїй родині принижувати мене. А я ж старалася. Терпіла. Усміхалася. Погоджувалася з матір’ю Андрія, щоб не псувати стосунків, а потім потихеньку робила по-своєму. Я не хотіла конфліктів, щиро намагалася стати частиною їхньої родини.
Коли Андрій повернувся ввечері, я не змогла мовчати.
— Я читала ваш чат, — сказала я, дивлячись йому в очі.
Він поблід, але замість вибачень спалахнув:
— Ти що, лізла в мій телефон?! Це моя особиста територія! Як ти посміла?!
Він кричав, звинувачував, лютився. Жодного слова про мої почуття. Жодного натяку на каяття. Ніякого розуміння.
Я стояла перед ним і не вірила, що це говорить людина, з якою я збиралася прожити все життя. Якій народила сина. Якій пробачала нічні зміни, втому, роздратування. Я ж ніколи не забороняла йому брати мій телефон. Мені нема що ховати. А в нього, виходить, — було.
З того дня ми майже не розмовляємо. Він спить на дивані. Каже, що довіру зруйновано. А я думаю — ким? Ним чи мною? Бо я відчуваю, що зрадили саме мене. Обговорили, засудили і — промовчали. Ніби я — не дружина, не частина родини, а тимчасово запрошена сусідка в чужому домі.
Я не знаю, що буде далі. Ми вже говорили про розлучення. Можливо, з пристрасті. А може — серйозно.
Але я точно знаю: зрада — це не завжди зрада коханням. Іноді це мовчання, коли треба було захистити. Іноді — лайк під словами, від яких у іншого серце стискається.
Зараз я просто хочу зрозуміти — чи можу я ще довіряти цій людині? Чи вже запізно?
Життя вчить нас одному: якщо твоє щастя хтось постійно ставить під сумнів, варто задуматися — чи справді це щастя?
