Колись давно, коли я була ще зовсім молодою, мені пощастило мати стійкий характер і цілеспрямованість. До своїх двадцяти пяти років я самотужки змогла зібрати гроші й придбати невелику квартиру в Києві. Ні мама з татом, ні жоден з родичів мені не допомагали це була виключно моя перемога.
Згодом я познайомилася з хлопцем на імя Микола, якого справді покохала. Тоді мені здавалося, що щирість запорука довіри, тому я, не довго думаючи, поділилася з ним тим, що маю власне житло.
З самого початку я чесно попередила його: не збиралася переїжджати до нього й жити на чужих умовах. Ми домовилися, що Микола буде знімати для нас квартиру, а свою я здам в оренду, аби мати змогу трохи зекономити на автівку.
Він погодився, пообіцяв, що вже невдовзі збере достатньо гривень на оренду і ми заживемо разом. Проте минуло пів року, і одного вечора Микола зявився у мене на порозі з валізою в руці. Каже, залишився без роботи, кишені порожні.
Почав просити, аби хоча б на деякий час пустила його пожити до себе. На щастя, у нього були батьки в Чернігові. Я відмовила. Якщо чесно, зрозуміла, що такі відмовки лише привід, аби зручно влаштуватися у чужому достатку. Нічим хорошим це не закінчилося я розірвала з ним стосунки й більше ніколи не озиралася назад.
Ось так, тепер, згадуючи молодість, я ще раз переконуюся: треба дорожити собою й тим, чого досягаєш власною працею.
