У дворі пятиповерхівки в спальному районі Києва всі знали бабусю Олену Петрівну. Невисока, сухенька, зі сивим волоссям, зібраним у тугий кіт, вона ходила по подвірю з тростинкою, та так швидко, що підлітки за нею не встигали.
Олена Петрівна живе в цьому будинку з моменту його зведення, памятає всіх мешканців, а ті, у свою чергу, шанували її не стільки за вік, скільки за гострий язик і залізну волю. Коли хтось із сусідів потрапляв у біду, бабуся Оля (так її називали попростому) була першою, хто приходив на допомогу; коли хтось порушував порядок першою давала отпір.
Одного дня до двору вселилась нова сімя молода пара з підлітком. Хлопчина, на імя Павло, швидко знайшов компанію однодумціврозбійників, і незабаром у дворі зявився хаос: розбиті лампи у підїзді, непристойні написі на стінах, а одного разу навіть розбили вікно в підвалі, де старенькакотяра годувала своїх пухнастих підопічних.
Павлик був не просто хуліганом, а хуліганом з викривленою уявою. То він натягав сітку між деревами, щоб велосипедисти падали, то підкладав у пісочницю «сюрпризи» від собак сусідів. Батьки зітхали: «Підлітковий вік», але бабуся Оля не поділяла їх.
Гей, Павле! крикнула вона одного ранку, коли хлопець намагався привязати до лавки петарду. Підійди сюди.
Що вам треба? буркнув підліток, проте підбіг.
Ти розумний хлопець?
Ну Павло насупився.
А я бачу твої справи дурниці. Розумний так не вчиняє.
Дайте спокій!
Не дам. Бо, якщо не я, то хто тобі правду скаже?
Павлик скривив обличчя, проте петарду зняв.
Наступного дня бабуся Оля застала його за новим «вчинком» він малював балончиком на стіні гаража нецензурне слово.
Ооо, промовила вона. Художник знайшовся.
І що? сміливо ухмилявся Павло. Гарно ж!
Гарно, погодилася бабуся. Тільки проблема: власник гаража, дядо Костя, зараз повернеться з роботи. Якщо він тебе спіймає
Мені байдуже!
Добре, зітхнула Оля. Але знай: якщо дядо Костя тебе не покарає, то я.
Павлик похихотав, та балончик кинуў у кут.
Вечором дядо Костя, червоний від гніву, гнався по двору, розмахуючи ременем.
Хто це зробив?!
Павло сховався за кутом, а бабуся Оля вже стояла поруч.
Ну що, художнику? Ти втечеш чи зізнаєшся?
Він мене вбє!
Ти ж думав, що «мазня» без наслідків?
В підсумку Павлу довелося відмити гараж під наглядом дядо Кості і бабусі Олі.
Ось бачиш, сказала вона, коли роботу завершили. Тепер і гараж чистий, і ти живий. А могло бути гірше.
Та йдіть ви пробурмотів Павло, проте в голосі вже не було тієї нахабності.
Час минав. Павло все ще балав, та вже не так відчайдушно. Одного разу бабуся Оля побачила, як він гонить дітей у дворі.
Знову за своє? суворо спитала вона.
Вони самі лізуть!
Ти ж старший. Треба мудріший бути.
І що я з ними робитиму?
Не гоняй їх, а навчіть чомусь.
Павло задумався.
Що?!
Ось, бабуся задумалась. Можеш показати, як грати у футбол. Або в «казакрозбійник».
Та вони ж малі!
Спробуй сам.
Павло нехотя взяв мяч з дому. Через півгодини у дворі лунало сміхотіння він вчив дітей забивати пенальті.
З того часу Павло змінився. Не saint, звичайно, та вже не той маленький диявол, від якого всі сховалися. Коли бабуся Оля зламала руку, саме він ніс їй пакети з магазину.
Що, Павле, підліток став? підкреслювала вона.
Просто щоб не сварилися, бормотав він.
Але в усьому дворі знали: бабуся Оля могла бути суворою, та справедливою, і саме тому її слухали.
Бо, якщо не вона то хто?
Літо пройшло. Павло вже не гоняв дітей тепер вони бігали за ним, називаючи «старшим». Він показував, як вбивати цвяхи, лагодити велосипеди і навіть заснував у дворі «таємне товариство» з паролем і девізом: «Справжні чоловіки не балуються вони захищають слабких!»
Якось бабуся Оля, сидячи на лавці, спостерігала, як Павло розбиває бійку між двома хлопцями.
Артемко, слабак! крикнув один. Бий його!
Без бійки, твердо сказав Павло, ставши стіною між ними. Вирішимо чесно.
Бабуся посміхнулася.
Ну що, Павле, покликала вона після розвязання. Тепер ти у нас майже герой?
Та ладно, бабусю, він спалахнув. Просто вони ж дурні малюки.
Ти вже великий.
Павло задумався.
Бабусю, чому ви так зі мною поводитесь? Я ж був відчайдушним.
Бо в тобі я бачила людину.
А інші не бачили?
Іншим було легше кричати. А я вона хитро примружилася. У молодості сама такою була.
Павло розширив очі.
Не можеш!
Та так. Тільки гірше. Мені навіть у поліцію возили.
І що?
А потім один старий сказав: «Ти, дівчино, розумна. Навіщо дурниці?» Ось я і задумалась.
Павло засміявся.
І що, я теж маю «задуматися»?
Ти вже задумався. Бачу.
Він опустив голову.
Бабусю, а якщо якщо я знову зроблю помилку?
Ти не помилка. А якщо і помилиться виправляй.
З тих пір Павло став у дворі своїм людиною. Допомагав старим, лагодив гойдалки і навіть переконував друзів не кидати сміття. Коли бабуся Оля знову захворіла, він щодня навідувався, приносив ліки і розповідав новини.
Ти, Павле, вже мене розбалував, бурчала вона, та очі її сміялися.
Це я вас виховую, парував він.
Одного разу у дворі зявився новий хлопець такий же балакучий, яким колись був Павло.
Ей, хлопче! крикнув його Павло. Піди до мене
Бабуся Оля, сидячи на лавці, тихо посміхнулася.
А хто, якщо не він?
