Хто лежав на моєму ліжку і як його помяли Оповідання.
Коханка чоловіка була трохи старша за доньку круглі й румяні щоки, допитливі дитячі очі, у носі блискучий пірсинг (якось Марічка випросила подібний, так Василь страшенно сварився й строго заборонив). Злитися на таку неможливо: Ярослава дивилася на голі, сині від холоду ноги дівчини, коротку куртку і ледве стримувалася, щоб не відпустити щось дотепне: «Якщо взялася народити йому дітей купи хоч теплої куртки, а в джинси вдягни колготки». Але, звісно, нічого не сказала. Ярослава просто простягнула Анастасії ключі, схопила дві сумки з залишками речей і пішла на тролейбусну зупинку.
Ярославо Євгеніївно, а що то за ящик під стільницею на кухні? гукнула дівчина їй вслід. Там посуд кладуть?
Ярослава не стрималася відповіла напослідок:
Зазвичай там ховала тіла коханок Василя, але ти можеш там миски мити.
Не дочекавшись дівочої реакції і навіть не глянувши на перелякане лице Анастасії, Ярослава, задоволена собою, спустилася сходами. Ну от і все двадцять років життя, як у воду спливли.
Новину про те, що у Василя є коханка, першою почула донька. Прогуляла школу, повернулась, впевнена, що вдома нікого, і застала юну німфу, яка впевнено пила какао з її улюбленої чашки. На німфі було аж нічого з одягу, а у ванній плескався тато, тому мудра Марічка моментально склала два й два й набрала Ярославі:
Мамо, здається, у тата інша жінка, і вона взула мої капці та пє з моєї чашки!
Як у казці, посміхнулася Ярослава, згадала, як донька тоді засмутилася не так через батькову зраду, а з того, що хтось посмів торкнутись її речей. І хто лежав на моєму ліжку, так його і помяв…
Ярослава, на відміну від доньки, сприйняла все спокійніше. Самолюбство потерпало дівчина була гарна й струнка, а вона сама зайва вага, целюліт і ще багато прикрих прикмет сорокарічної жінки. Але водночас Ярослава відчула величезне полегшення: роками тривав цей нічний безлад, незрозумілі дзвінки, дивний графік роботи, чеки з кавярень, куди її Василь ніколи не запрошував. Але ж впіймати його на гарячому Ярослава не могла Василь так все вміло ховав, що винною залишалася вона сама, якщо щось запідозрила.
Це вперше! нахабно брехав Василь. Я сам не розумію, як вийшло: наче комета впала на голову!
Тією «кометою» виявилася покоївка з готелю, де Василь зупинявся під час відрядження. Їй було всього двадцять, а окрім приємної зовнішності нічого особливого вона не мала. Мабуть, і розуму бракувало, бо помчала за Василем до Києва, винайняла на заощаджені гривні смердючу кімнату. Тому й зустрічалися вони у квартирі тут і помитись можна, і речі попрати. А то Ярослава дивувалася, чому пралка постійно працює на швидкому режимі замість звичайного «змішані тканини».
Квартира належала Василю, отримав він її від батька ще до одруження; коли Ярослава вирішила подати на розлучення, мусила з донькою перебиратися у невеличку квартиру на околиці Львова, яка дісталася їй від бабусі. Донька бурчала як тепер добиратися до гімназії?
Так поживи з нами, запропонував Василь, отримавши добрячу порцію лайки у відповідь. Добре, що Марічка мала змогу висловити йому все, що думає.
Спочатку й справді було незручно нові маршрути, нові магазини, добиратися на роботу та в школу доводилося понад годину. Та потім звикли: Ярослава знайшла нову роботу, донька вступила до коледжу, до якого їхати було вдвічі ближче. Часу сумувати не було побут і іспити не залишали місця для печалі, а коли труднощі відступили, сумувати й не хотілося.
Анастасія кілька разів дзвонила Ярославі питала, як печиво випікати та куди кидати таблетку для посудомийки. Якось навіть приїжджала особисто привезла забуті світлини, що терміново знадобилися для випускного Марічки. Сам Василь не міг (чи боявся), Ярослава лежала з застудою, а донька й чути не хотіла про стару квартиру казала, що це позначиться на її психіці, а їй ще інформатику здавати.
Затишно у вас, нерішуче сказала Анастасія, розглядаючи вицвілі шпалери й старовинні люстри.
Ярослава лише посміхнулася ну так, затишно, що ще скажеш. А там сучасно й зручно, двадцять років по цеглинці будувала. Ну і хай користуються.
А потім це зіграло з Ярославою злий жарт рівно через рік, пізно ввечері, хтось почав відкривати двері.
Це до тебе? спитала Ярослава у доньки.
Та лише здивовано розплющила очі.
На порозі стояла Анастасія заплакана, із слідами чорної туші й блискучих тіней на щоках, а в руках спортивна сумка.
Василь щось накоїв? злякалася Ярослава.
Та накоїв! схлипнула дівчина. Піймала його з секретаркою. Хотіла сюрприз зробити, раз допізна на роботі, а
Далі вона розридалася, як дитя, заховавши лице у долоні.
А ти чого сюди? спитала Ярослава, розуміючи, що мається на увазі повна спортивна сумка.
Можна я у вас переночую? Грошей зовсім нема. Завтра поїду поїздом до мами.
А як поїдеш, якщо грошей нема?
А я думала, ви мені позичите.
Ярослава не знала, чи сміятись, чи плакати.
За неї вирішила донька.
Бери свої речі й йди! презирливо сказала Марічка й додала такі міцні слова, які ніколи раніше не вимовляла при матері.
Ярослава докірливо поглянула на доньку.
Проходь, Анастасіє, сказала вона. Надворі ніч, не вижену ж я тебе на вулицю.
А далі ще гірше.
Донька так обурилася, що заявила або я, або вона. Ярослава розвела руками: маєш вибір, ти вже доросла, хочеш їдь до тата.
Ще чого! Їду до Наталки!
Довелося викликати доньці таксі й відправити її до подруги, а потім відпаювати чаєм і валерянкою невдалу коханку, котра за рік у Львові не знайшла ні друзів, ні роботи, лише новий пірсинг. Грошей Ярослава їй позичила не залишати ж тут, та й ще й на вокзал відвезла, щоб не загубилася.
Анастасія довго дякувала їй, вибачалась, обіцяла змінитись піти вчитись, забути про чужих чоловіків.
Мама завжди казала, що я невдатна. Права була, виходить.
Ярослава не махала їй услід це вже зайве. З донькою порозумілися швидко, хоча Марічка так і не могла второпати як мама могла впустити суперницю додому. Ярослава гладила її густе волосся, посміхалася і заспокоювала:
Виростеш зрозумієш.
Василь зателефонував за тиждень. Казав, усе усвідомив, кинув Анастасію й хоче «щасливого воззєднання».
Що, чистих сорочок нема? відрізала Ярослава.
Та так, зітхнув колишній. Вона ж і прати не вміє рік уже ходив весь в плямах.
Звісно, Ярослава не повернулася. І не ликувала. Але мусила визнати після цієї історії в душі потепліло, стало легше, й усмішка частіше зявлялася на губах. Взяла собі собаку, гуляла з ним вечорами на озері. Познайомилася з добрим сусідом ну, хай старший на десять років, вона ж не дівчинка. І життя зажило по-новому.
А ще Ярослава зрозуміла: справжня свобода приходить не тоді, коли ти опинився сам, а коли здатний приймати людей, навіть якщо вони тобі болі заподіяли, й відпускати минуле. Тільки тоді маєш шанс на щастя.
