— Колись не було цих ДНК-тестів, — зітхнула моя знайома нещодавно. — Люди жили, дітей ростили, родини будували. Хто на кого схожий — то всі бабусінні розмови. А тепер? Один тест — і все життя йде під укіс! Скажи, навіщо ця правда? Правда, яка руйнує долі?
І вона розповіла мені одну історію. Історію, після якої я сама тиждень не могла спати спокійно.
Жили собі молоді. Звичайнісінька сім’я: він, вона та маленький синок, років п’ять. Жили як дві душі в одному. Чоловік кохав дружину, боготворив дитину. Працював, старався, мріяв. Маленького Богданчика носили на плечах, водили на футбол, перед сном читали казки. Бабусі й дідусі в онуку не чаяли. Сім’я — ніби зі сторінок журналу. Поки не сталося лихо.
Одного разу дитина почала скаржитися на біль. Те голова крутиться, то ноги не слухаються, то така слабкість, що з ліжка не піднятися. Лікарі — один за одним, аналізи, обстеження, знову аналізи… А діагноз так і не ставлять. Поки один лікар не направив їх до генетика.
Там почали розпитувати: хто в родині хворів, які спадкові хвороби, у кого були схожі симптоми? Батьки лише плечима зводили — ніхто, ні в кого нічого подібного не було! Перепитали бабусь і дідусів — чисто.
— Дивно, — казав лікар. — Дуже дивно. За тридцять років практики у мене не було жодного випадку, щоб така хвороба не мала хоча б одного носія в родині. Вона не виникає нізвідки. Теоретично — можливо, але на практиці… Вперше. Дуже незвично…
І з кожним новим лікарем те саме: «Спадкове? Хто хворів? Ніхто? Цього не може бути!» Батько хлопчика почав втрачати терпіння. І одного дня — таємно, нічого не сказавши дружині — пішов і здав тест ДНК. Результат став для нього як ніж у спину.
Це не був його син.
Дружина, побачивши у чоловіка папір із результатом, остовпіла. Потім розплакалася. Потім зізналася: так, був у неї один раз. До весілля. Коли вони ще тільки познайомилися, все було невизначено. Випадковість. Помилка. Вона і сама була певна, що дитина від нього.
Почався пекельний пекло. Скандали. Крики. Руки тремтіли, слова не складалися. Розлучення оформили за тиждень. Бабуся хлопчика — мати батька — злягла з тиском. Дідусь — з серцем шпиталізували. Маленький Богданко нічого не розумів. Ще вчора тато носив його на руках і обіцяв поїхати у зоопарк, а сьогодні не бере слухавку. Не приходить. Не кличе. І чому бабуся Ганна раптом сказала, що він їй не рідний?
— Скажи мені, — дивлячись у вікно, видихнула моя знайома, — навіщо він зробив цей тест? Жив же, все було добре. Любив дитину, ростив. Ну, були б сумніви, ну так, щось ворухнулося всередині… і минуло б. Занадто швидко все сталося. Не треба було знати правди. Ця правда нікому не допомогла. Зруйнувала все.
Я мовчала. А вона продовжила:
— Жінка ж сказала б, що нічого не було. А лікарі самі казали — буває, що хвороба виникає вперше. От і все. А він що? Тепер дитина без батька. Дружина без чоловіка. Самі батьки в лікарні. Всім погано. А навіщо? Щоб дізнатися правду?
Відтоді я часто думаю про цю історію. Що краще — жити в сумнівах чи дізнатися, що твоє життя було брехнею? Змінить це твою любов до дитини? А якщо він усе одно твій син – ти виховував, ти ростив, ти — тато… чи має значення чужий ген?
Складно сказати. У кожного своя правда. Але в мене досі в вухах звучать слова моєї знайомої:
— Батько — не той, хто народив, а той, хто лишився поруч.
