«Ти тепер мені хто?» — через тридцять років батько повернувся в моє життя… і одразу ляг у лікарню
Дмитро повертався з роботи додому. Заїхав у двір багатоповерхівки у спальному районі Львова, поставив машину, відкрив багажник, дістав два важких пакети з продуктами і пішов до під’їзду. Лише збирався набрати код домофона — коли раптом почув, що хтось кличе його.
— Дмитро? Це ти?!
Дмитро обернувся. На лавочці сидів старий — неохайний, у пошарпаній куртці, з сивою розкуйовдженою бородою і тьмяним поглядом. На вигляд — безхатько. Дмитро насупився.
— Вибачте, ви до мене?
— Дмитро… Я — Олег. Твій батько. Невже не впізнаєш?
Дмитро відступив, ніби його вдарили. Батько. Той самий, що кинув їх і матір майже тридцять років тому, коли йому було всього дев’ять. І ось тепер він сидить тут, ніби нічого й не було.
— Я дізнався твою адресу від Марії, подруги твоєї покійної матері… Вона розповіла, що Надія померла. А я не знав. Не знав нічого. Боже, як же вона мучилася, а я був десь…
— Де ти був? — злісно перебив Дмитро. — Де ти був, коли мама плакала вночі? Коли я варив їй чай, бо ти знову пішов «гуляти»? Коли ти підняв на нас руку?! Забув? А я — ні.
— Сину, ну нащо тепер згадувати? З Тетяною потім теж нелегко було. Спочатку весело — пили, раділа, що я пішов. А потім… усе змінилося. Гроші, скандали. Своїх дітей у нас не було. А її донька потім вигнала мене на вулицю. І все. Я тепер — ніхто. А пам’ятаєш, як я тебе в парк возив? Як квас тобі купував?..
— Ти серйозно?! Думаєш, однією пляшкою квасу все замолиш? Забув, як забрав у нас останні гроші з комода перед тим, як піти? Як плюнув мамі в обличчя, коли йшов до «кращого життя»? Забув?! А я — ні!
Дмитро різко повернувся і зайшов у під’їзд, залишивши батька на лавочці. Він тремтів від злості. Вдома його зустріла дружина — Ярина.
— Що з тобою? Ти як привид…
— Мій батько. Прийшов. Приперся. Сидів біля під’їзду — брудний, обірваний. Каже, що тепер у нього нікого немає і просить допомоги. Тридцять років мовчав, а тепер — згадав, що у нього є син!
— Може, поговориш із ним хоча б?..
— Він мені ніхто! Жодної жалості!
Ярина мовчала. Дмитро пішов у спальню, але спати не міг. Згадувалися дитячі крики, мамині сльози, вечір, коли батько витягнув валізу і грюкнув за собою двері…
Через три дні біля під’їзду його знову чекав батько. Скромно, з надією.
— Сину… Я все розумію. Але тепер у тебе своє життя… Невже не знайдеться для мене місця, хоч трохи їжі…
— А де ти був, коли мені не вистачало шкільних черевиків?! Де ти був, коли мама хворіла?! Мені тоді ніхто не допомагав. І тобі я нічого не винен. Зникни!
Батько понуро опустив голову, не промовивши більше ні слова.
Наступного ранку в двері постукали. Молода дівчина у медичному халаті:
— Добрий день, ви Дмитро? Ваш батько — у нашій лікарні. Його побили, кажуть, на вулиці посварився з кимось. Він просив передати вам. Більше у нього нікого немає…
— І що тепер? Я йому не рідня. Він мені ніхто!
— Але… він казав, що у нього є син, якого він любить… Вибачте.
І вже в дверях додала:
— Він у міській лікарні №2, у третьому відділенні…
Ярина чула розмову.
— Дмитре… Може, підемо? Просто подивимося, як він…
Через годину вони були в лікарні. Пакети з їжею, чистий одяг. Лікар зустрів їх:
— Стан важкий. Печінка. Багато пив, все запущено. Жити йому залишилося недовго…
У палаті батько подивився на Дмитра — і очі наполнилися сльозами.
— Ти прийшов… Я знав. А це Ярина? Моя невістка… А є внучка? Хоч раз подивитися…
Через кілька днів вони прийшли з донькою. Старий дивився на неї, як на диво. Гладив руку, плакав.
— Боже… Ти копія бабусі. Така гарна… Живи щасливо, внучко…
А на четвертий день він покликав Дмитра.
— Прости мене, сину… За все. За те, що не любив тебе. За те, що замучив твою матір. Прости…
Дмитро взяв його за руку. Міцно. Мовчки. Це був єдиний спосіб сказати: «Я пробачив».
Через тиждень батька не стало. Дмитро сам організував похорон. Поховав поряд із мамою. Нікого, крім нього, на прощанні не було. Але вперше за багато років у грудях стало спокійно.
Він нічого не був винен. Але зробив усе, що мусів — за совістю. Навіть коли необов’язково — роби. Бо пізніше може бути запізно.
