Давно то було, а й досі згадується…
– Знову сусіди зверху гуляють, ну доки ж це! Третя година ночі! – Марія розбудила мирно спячого Тараса. – Чуєш, знову ревуть, іди розберися!
– Марусю, я так добре спав, навіщо будиш? Завтра ж у рейс, – промамрив він сонно. – Незабаром розійдуться, спи.
Та ледві Тарас збирався знову заснути, як дружина різко штовхнула його ліктем у бік:
– Чоловік ти чи хто? – зашипіла вона. – Іди вгамуй цих нахабників! Завтра ж у мене зустріч з подругами. На те й лихо, прийде Оленка й знову хвалитиметься, що «колаген» закачала й «біоревіталізацію» зробила. А я що? Прийду з опухлим від недосипу обличчям? Оленці вже «тридцять з хвостиком», а в неї жодної зморшки!
– Та в неї чоловік – косметолог, а не далекобійник, Марусю, – спробував заспокоїти її Тарас. – А ти й так красуня, навіть без усіх цих штучностей. До того ж, ти ж і так не вилазиш із салонів – майже прописалася там.
Та Марія розлютилася ще більше. Вона сіла на ліжку й злісно подивилася на чоловіка:
– Ти знущаєшся? Ходити раз на тиждень до косметолога – це, на твою думку, розкіш? Я теж хочу такі губи й очі! А шуба? Коли ти мені купиш норкову шубу, га?!
– Та я ж недавно виплатив іпотеку за твою квартиру, яку ти купила ще до весілля, ще й кредит за твоє авто треба віддавати. Домовлялися ж: спочатку авто, потім шуба. Чого так розпалилася?
– А мамі своїй пуховик купив! – не відступала Марія.
– У неї тоді всі гроші на ліки пішли, а пенсія маленька. Та й не так дорого той пуховик коштував.
Тарас хотів обійня дружину, та та була переповнена злістю.
– Шубу купити не можеш, процедури мені оплатити не можеш, то хоча б зроби так, щоб я виспалася! Іди й припиніть цей бешкет!
Тарас зрозумів, що Марія йому не дасть спокою, і, відчуваючи якусь провину, почав одягатись.
…Ще п’ять років тому ніхто з його друзів не повірив би, що він одружиться із зарозумілою однокласницею Марією. Хоча Тарас закохався в неї ще в дев’ятому класі, дівчина ніколи не відповідала взаємністю, обираючи хлопців гарніших і багатших. Навіть після того, як він закінчив технікум і знайшАле тепер, стоячи перед тією самою дверима, де колись зустрічав свою долю, Тарас усміхнувся – адже справжнє щастя чекало на нього десь зовсім поруч, тільки треба було перестати боятися його побачити.
