— А хто мій батько?
— Наталко, підем у неділю до кіно?
— Не знаю. Мама не пускає ввечері. Хіба що вдень.
— То підем вдень. Взяти квитки? — з надією запитав Олег.
Наталка підняла очі, глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді в тіні мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона взяла у хлопця свою сумку, відступила на крок.
— Гаразд, піду. До завтра. — Швидко пішла до під’їзду.
«Завжди слідкує, немов я злочинець який. Усі вже гуляють з хлопцями, а мені тільки удень можна. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — сердито думала дівчина, піднімаючись сходами.
Увійшла в хату, роздяглася, аби не робити галасу. Вимкнула світло у передпокої, крадькома промайнула повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос догнав її вже біля дверей.
Наталка заплющила очі й обернулася.
— А якщо ні? — відрізала вона.
— Чому ти так грубо відповідаєш?
— А чому ти завжди за мною стежиш?
— Я не стежу. Просто глянула у вікно, — спокійно сказала мати.
— Так, так. Ніколи ти у вікно не дивишся, поки я вдома, — з їдкою відповіла донька. — Мені треба вчитися. — Зайшла в кімнату, грюкнула дверима. Увімкнула світло, почала рахувати в умі: «Один, два, три…»
Зазвичай на п’ять мати вривалася до неї з криком: що це за ставлення, що донька стала неслухняною та грубою. Ще один такий випадок — і вона більше не стерпить…
Наталка дійшла до десяти, але мати не прийшла. Це було дивно. Дівчина переодяглася, дістала зі сумки книжки, сіла за стіл.
Вона була голодна, але чи справді мати дасть поїсти спокійно? Сяде навпроти й почне допит з пристрастю. Як тут не відповісти різко? Наталка почула кроки за дверима, схилилася над підручником, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться».
— Я не заважаю? — мати увійшла.
Це було нечувано. Вона ніколи не просила вибачення — просто вривалася.
— Мені треба щось сказати, — почала вона, сідаючи на ліжко.
Наталка лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи, що почує.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Він помер… Похорон завтра, — говорила мати рівним голосом, роблячи паузи.
— Як помер? — Наталка підняла голову, з жахом глянула на матір.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною, надінь щось темне.
— І ти так спокійно про це? — дівчина схопилася, скрипнувши стільцем. — Ти чуєш себе? «Надень темне»? Це ж смерть батька!
— З тобою неможливо говорити, — мати зітхнула. — Він, до речі, нас кинув. Забула?
— Бо ти його не любила! — Наталці перехопило дихання.
— Не кричи. Не говорь про те, чого не знаєш.
— Знаю. Батько сам сказав мені перед тим, як піти. Що ти його ніколи не кохала. Навіщо взагалі за нього виходила? Краще б пішла сама, залишила нас із ним. Він мене любив, на відміну від тебе. — Голос дівчини зірвався, вона впала на стіл, схлипуючи.
Відчула дотик до плеча — рвонулася, скинувши мамину руку.
— Завтра подзвоню до школи, попередиш, що не будеш, — так само спокійно сказала мати й вийшла.
Наплакавшись, Наталка дістала альбом, знайшла єдине спільне фото з батьком. Він посміхався, а вона тримала в руці білу хмарку цукрової вати. Витягла фотографію з плівки, довго дивилася крізь сльози.
***
Батько пішов, коли Наталка була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула, щоб батьки сварилися, тому розлучення стало несподіванкою. Вони взагалі мало розмовляли. Не жартували, не цілувались, як, наприклад, батьки подруги.
— Тату, ти справді нас покидаєш? — запитала вона, коли він зустрів її після школи.
— Зрозумій, я не можу так більше. Мама мене не кохає. Я й так терпів довго.
— Я тебе люблю, — запевнила батька донька.
— І я тебе. — Він погладив її по голові. — Так буває. Виростеш — зрозумієш. Слухайся маму. — Провів до дому, але не зайшов.
— Тату! — крикнула йому вслід Наталка, але він не обернувся.
— У нього інша жінка, — сказала пізніше мати.
— А діти?
— Не знаю… Мабуть…
***
— Наталко, вставай, — дівчина почула материн голос крізь сон. — Скоро треба їхати до моргу.
Від останніх слів вона миттєво прокинулася, сіла, почала шукати щось у постілі.
— Ти це шукаєш? — мати показала на фото біля монітора. — Поспішай, щоб не запізнитися.
Коли Наталка, в джинсах і чорному светрі, зайшла на кухню, мама пила каву. Дівчина не могла їсти — просто сиділа, дивлячись у вікно.
— Готова? Ходімо. — Більше до моргу вони не розмовляли.
На похоронах було небагато людей. Наталка нікого не знала. Лише маленька жінка стояла біля труни, схлипуючи. Дівчина здогадалася — це та, що— Якщо ніхто не був моїм батьком, — прошепотіла Наталка, впершися очима у вікно, — то ким же я є?
