— А хто мій тато?
— Олесю, підемо в неділю до кіно?
— Не знаю. Мама не пускає ввечері. Хіба що вдень.
— То підемо вдень. Я візьму квитки? — із надією запитав Андрій.
Олеся підвела голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді в вікні мелькнуло мамине обличчя? Настрій тут же зіпсувався. Вона взяла у хлопця свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, я піду. До завтра. — Поспішно рушила до під’їзду.
«Завдить слідкує за мною, ніби я якась злочинниця. Усі вже гуляють із хлопцями, а мені тільки вдень можна. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — сердито думала Олеся, піднімаючись сходами.
Вона зайшла до квартири, роздяглася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло у передпокої й прокралася повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос мами наздогнав її, коли вона вже бралася за ручку дверей.
Олеся закатила очі й обернулася.
— А якщо ні? — зухвало відповіла.
— Чому ти мені грубиш?
— Чому ти за мною постійно стежиш? — кинула вона питанням на питання.
— Я не стежу. Просто глянула у вікно, — спокійно сказала мама.
— Так. Щось я не помічала, щоб ти у вікно дивилася, коли я вдома, — з їдкою відповіла дівчина. — Мені багато вчити. — Олеся зайшла до кімнати й грубо захлопнула двері. Ввімкнула світло й почала рахувати про себе: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до кімнати й починала лаяти, що не заслужила такого ставлення, що донька стала неслухняною, грубою. Ще один такий випадок, ще раз вона так хлопне дверима…
Олеся дійшла до десяти, але мама так і не зайшла. Їй це здалося дивним. Вона переодяглася, дістала з сумки підручники й сіла за стіл.
Жорстоко хотілося їсти, але хіба мама дасть спокійно поїсти? Прийде на кухню, сяде навпроти й почне допитувати. Як тут не зірватися? Олеся почула, як за дверима завмерли мамині кроки, й нахилилась над книгою, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться.» Мама зайшла.
— Я не заважаю? — Це було несподівано. Вона ніколи не вибачалася.
— Мені треба щось тобі сказати, — почала вона, сідаючи на ліжко.
Олеся лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Вона сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мама рівним голосом, роблячи паузи.
— Як помер? — Олеся підняла голову, злякано глянувши на матір.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною, надягни щось темне.
— І ти так спокійно про це говориш? — дівчина встала, скрипнувши стільцем. — Ти себе чуєш? «Якщо»? Ти говориш про смерть батька! «Надягни щось темне», — передрікнула Олеся.
— З тобою неможливо говорити, — мама зітхнула. — Він, до речі, нас кинув. Забула?
— Тому що ти його не любила! — Олеся захлинулася від сліз.
— Не кричи. Не говори про те, чого не знаєш, — роздратовано відповіла мама.
— Знаю. Тато сам мені сказав, перш ніж піти. Він казав, що ти його ніколи не кохала. Навіщо ти взагалі за нього вийшла? Краще б ти пішла, а я залишилася б із ним. Він мене любив, на відміну від тебе. — Голос дівчини зірвався, вона впала на руки й заридала.
Почула дотик мами до плеча й рвонулася, скидаючи її руку.
— Завтра подзвоню до школи, попереджу, що ти пропустиш заняття, — так само спокійно сказала мама й вийшла.
Виплакавшись, Олеся дістала фотоальбом із шухляди, знайшла одну з небагатьох світлин, де вони були разом із батьком. Він посміхався, а вона тримала в руці білу хмаринку цукерки на паличці. Вийняла фотографію з альбому й довго всхлипувала, розглядаючи її.
***
Батько пішов, коли Олеся була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула, щоб вони сварилися, тож розлучення стало несподіванкою. Вони взагалі рідко розмовляли. Не жартували, не цілувались, як, наприклад, батьки її подруги.
— Тату, ти зовсім від нас пішов? — запитала вона, коли він зустрічав її після школи.
— Розумій, я не можу так більше. Мама не кохає мене. Я й так довго терпів.
— Я тебе люблю, — запевнила Олеся.
— І я тебе. — Він погладив її по голові. — Так буває. Виростеш — сама все зрозумієш. Слухайся маму. — Провів її до дому, але не зайшов.
— Тато! — крикнула йому вслід Олеся, але батько не обернувся.
— У нього інша жінка, — сказала потім мама.
— А діти?
— Не знаю, напевно…
***
— Олесю, вставай, — через сон почувся мамин голос. — Скоро треба їхати до моргу.
Від останніх слів Олеся миттєво прокинулася, сіла, почала шукати руками у складках ковдри.
— Ти не її шукаєш? — запитала мама, показуючи на фотографію біля монітора. — Поспішай— Пізніше, коли Олеся спробувала відшукти свого справжнього батька, вона зрозуміла, що кров — не головне, а справжня родина — це ті, хто був поряд у найтяжчі моменти.
