Ще влітку ця лавка у сквері на Львівській була оживленою: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди заглядали будівельники у брудних оранжевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, крижаний, німий. На лавці — нікого. Лише Мар’яна. Загорнута у шарф, наче в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав із дерев останні замерзлі листя, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шарами солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б павза.
Поруч на лавці — пакет. Від йогурту. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілось. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не чіпав. Не питав. Не дивився.
Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною відчуженістю. Медсестра шелестіла паперами. А Мар’яна сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Лише ззовні. Наче була по той бік скла: бачити можна, а доторкнутися — ні.
Кожного ранку прокидалася з грудком у горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не запитував: «Де ти була?», «Чому не подзвонила?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — син-підліток. Розмови зводилися до двох слів: «Поїв?» — «Так». Чоловік — мовчить. Мовчить так, що між ними наче стіна виросла. Сіра, глуха, непрохідна. Навіть погляд не ковзне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Наче кохання видихлося, а на її місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Здавалося б, плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. Навздогін. До хрипоту. До болю.
Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не запитав. Просто присіпнувся. Пом’ята пухова куртка, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавиці після зими. Він розгорнув її, буркнувши, наче боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. Аж до кісток.
Мар’яна ледве кивнула. Не подивившись. Вітер був справді крижаним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого такі… — він зробив паузу, — немов не звідси?
Вона усміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто немає з ким говорити.
— Так, — кивнув він. — Розумію. Після дружини теж було так. Усе навколо є, а нікого поруч немає. Потім ніби пройшло. Сам не зрозумів — чи до пса звик, чи душа висохла. А може, навчився розмовляти сам із собою. На лавці — легше.
Мар’яна повернула голову.
— А скільки ви вже один?
— Років вісім. Спочатку рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю лише її день народження. Свого вже ні.
Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. Невигадливий. Живий. Як старий плед — простий, але рідний.
— А ви кого чекаєте тут?
Він посміхнувся злегка іронічно.
— Нікого. Тут стіни не тиснуть. А вдома — тиснуть. А тут… повітря, люди йдуть, хтось кота виводить, хтось насіння лузгає. Іногда от так сідає хтось. Побалакаємо. Або мовчимо. Це теж — розмова. Якщо правильно мовчати.
Вони замовкли. Але вже не глухо. Просто — були поруч. Десять хвилин ніхто не рухався. Дерева скрипіли, хтось пробіг повз, у далині забрехав пес. Мар’яна відчула: всередині неї — ворухнуВона підвелася, попрямувала до автобуса, і цього разу вітер уже не здавався таким холодним.
