— Хоч мені здається, хоч комусь ти потрібна.
— Мій син тобі не потрібен, він тобі життя зламає.
— Неправда, Ольго Іванівно. І чому ви так про Богдана? Адже ж це ж ваша єдина дитина!
— Саме тому й попереджаю. Занадто добре знаю свого сина, щоб сумніватися.
Ольга Іванівна повільно вийшла з кухні, а Марійка залишилася сидіти за столом у новій вечірній сукні. Вона спеціально її наділа, прийшла до сусідки похизуватись покупкою, в якій хотіла вразити Богдана.
У сина сусідки Марійка була закохана вже багато років. Почуття з’явилися ще в дитинстві, коли вона була маленькою і наївною, але, як виявилося, здатною на глибоку прив’язність.
Богдан був старший за неї на сім років. Йому було сімнадцять, а Марійці — десять, коли вони вперше побачилися. Вони переїхали з батьками до Глибокого з сусіднього села, де батько залишився без роботи, а Ольга Іванівна вже довгий час жила там з сином, виховуючи його сама.
— Гарна родина, — сказала мати Марійки того вечора, повернувшись від Ольги Іванівни.
Хоча сусідка була старшою за неї на п’ятнадцять років, між жінками зав’язалася дружба, і Марійка з Богданом стали бачитися частіше.
Через рік після знайомства Богдан вступив до інституту і поїхав із Глибокого, а Марійка лишилася з батьками, не забуваючи про нього та постійно навідуЧерез роки, коли Олечка підросла і запитала про батька, Марійка зітхнула і просто відповіла: «Він був як вітер, що пройшов повз нас, але залишив після себе щось прекрасне».
