15 травня 2026 року, субота.
Петро Миколайович, сільський діленник
Сьогодні, коли я прогулювався лісовою стежкою біля нашого села Кисіль, серце раптово сповільнило биття. Я зупинився, ніби вморожений, а навкруги ні одного великого качана капусти. Плюс половина врожаю саме не зявилася.
Тетяна Андріївна, моя сусідка, з радістю ділилася новиною, що нарешті здійснила свою давню мрію придбати будинок у селі Пірогинець, щоб після виходу на пенсію жити в тиші, під шелест лип і смарагдовий клен. Вона підбирала ідеальне місце: невеликий затишний селище неподалік Київської області, з мінімальною кількістю жителів, щоб мати спокій і власний садок. Коли знайшла стару, но тепер уже досить міцну хату на краю села, обрамлену полем, а за полем густий карпатський ліс, вона відчула, ніби весь світ відкрився перед нею.
Тетяна часто гуляла тією мякою стежкою до лісу, особливо ввечері, коли сонце опускалося за верхівки ялин і сосен, і захід був настільки казковим, що важко було відвести очі. На початку весни, коли земля лише розтанула, вона підмуркувала схилений паркан із сітки та дощок. Сусідка Оленка (яка в молодості називалась Оленка, а тепер відома як Тоня) підказала:
Тетяно, треба новий паркан ставити, сказала вона, стоячи поруч зі мною, коли ми разом збирали гілки.
Поки що нехай стоїть так, а коли дійде час, я заміню його на міцніший, відповіла Тетяна, розбиваючи металевий стовпик сокирою.
Оленка усміхнулася:
Ти справжня українська господиня! Тільки в нашому селі бракує чоловіків додала вона, згадуючи, як багато наших молодих вже спішно виїхали в місто, а старші залишилися самотніми.
Тетяна розповіла, що розлучилася з чоловіком, коли зрозуміла: їхнє спільне життя стало лише обовязком перед донькою. Після шлюбу донька вийшла заміж, і залишилась пустка. Ми погодилися, що краще не мучити одне одного, а паркан все ж поставимо восени, коли буде спокій.
Весь веснянолітній період Тетяна провела в городі і в лісі, часто вигукуючи:
За все життя я не була так часто на світанку! Дихаю чистим повітрям, і це справжнє щастя!
вказуючи на ялівці біля хати і на соснові зарості, де завжди можна було зібрати грибів, а влітку чорниці та суниці. Оленка, радіючи за нову мешканку, стверджувала, що її переїзд це справжня удача.
Осінь прийшла з великими качанами капусти, спілим картопляним полем і багатим врожаєм. Тетяна, схопившися за козаки, не могла наїстися ароматними овочами.
Оленко, я поїду в місто на кілька днів, повідомила вона, бо у нас в школі збирається зустріч випускників на честь нашої вчительки Світлани. Після святкування повернусь і збирати врожай буду.
Оленка кивнула, і вечір пройшов у розмовах про сільське життя. Тетяна показувала фотографії нової хати старому товаришу Валерію, розповідала про план замовити нову техніку:
Два роки нічого не садили, а наступного року куплю гній і почну удобрювати, сказав я, підказуючи, що вартість гною у нашій місцевості становить 350 гривень за мішок.
Валерій відповів, що готовий допомогти:
Давай, я приїду, якщо треба, сказав він, нагадуючи про старі часи, коли ми ще вчилися разом і мали плани на майбутнє.
Між нами і Тетяною зросла певна теплота, бо і я, і вона не шукали вже сімейного щастя, а воліли свободу.
Того вечора я провів Тетяну до хати, і ми довго сиділи на кухні, розмовляючи про час.
Ти вже пізно, зауважила я.
Може, залишуся? зауважив Валерій, сподіваючись знайти притулок у нашому селі.
Ні, я вранці вже їду до Пірогинця, відповіла я, пропонуючи йому таксі.
Наступного ранку я вирушив на перший автобус до села, крокуючи крізь росу та слухаючи кукурікання півнів. У селі ще було тихо: люди лише виходили у двори, а я чекала девяту годину, щоб зайти на чай до Оленки.
У саду я помітила, що картопля розкидана, а хтонебудь вже збирав найбільші бульби.
Тоді я зупинилась, серце забилося, а погляд упав на порожні борозни в капусті половина качанів зникла.
Крізь сльози я крикнула до вікна:
Оленко, спіши!
Що сталося, Тетяно?
Нас пограбували! Пограбували наші овочі!
Оленка швидко вийшла, накидаючи куртку, і ми побачили сліди важких чобіт і зламаний паркан, який я так сумлінно вбивала в землю навесні.
Це вже другий раз за сезон, прошепотіла вона. Хтось сідає на велосипеді, пробирається через паркан і краде все, що попадає під руку.
Я зітхнула:
Хоча й не так багато залишилось, все одно це боляче.
На жаль, без доказів нічого не довести, сказала Оленка, додаючи, що такі випадки трапляються в багатьох селах.
В цей момент до нас підбіг Іван Іванович, місцевий майстер, і до обіду встановив новий міцний деревяний паркан, замінивши зламаний стовпик і закривши прогалини дошками.
Ось так, господине, сказав він, треба ще замок на двері повісити і, можливо, собаку заведеш, щоб нічого не підходило.
Трьох справ уже виконано, підхопила Оленка, а ще чимало треба.
Всі разом посміялися, і я витирала сльози.
Мені шкода не тільки втраченої капусти, сказав я, а й моєї праці, якою я так вклала душу.
Не хвилюйся, обійняла мене Оленка, я поділюсь з тобою тим, що залишилося, і разом переживемо зиму.
Через тиждень я запросив Валерія, і він допоміг придбати нову дверну замкову решітку за 750 гривень, а також підготував розрахунок вартості нового огорожного профілю.
Працюймо разом, сказав він, і наш сад буде захищений.
Після того, як і я, і Валерій знайшли спільну мову, у селі почали говорити, що наші двоє справжні дружні сусіди, а не просто знайомі.
Іван Іванович привіз нам цуценя Жульки, якого ми назвали Барон. Хлопець швидко став частиною нашої родини, бігаючи по саду і охороняючи господарство.
Тепер, коли я сідаю за чай з Оленкою та Іваном, згадуючи про наші труднощі, розумію, що справжні скарби це люди, що підтримують одне одного.
У підсумку, сьогодні я навчився: навіть коли втратиш половину врожаю, важливіше лишитися вірним своїм цінностям, підтримувати сусідів і не залишати справи без нагляду. Тільки так можна пережити будь-які негаразди й знайти спокій у власному дворі.
Пишу це, щоби памятати, підписався я.
Петро Миколайович.
