Ще рік тому я б розсміялася, якби хтось сказав, що покину Ярослава. Чоловіка, з яким прожила дванадцять років, якого обожнювала. Людини, про яку всі мої подруги говорили: «Тобі неймовірно пощастило». Він справді був для мене всім. Турботливий, надійний, добрий, уважний батько. Жили як у казці. А тепер я живу з сестрою під Києвом, з двома дітьми й думкою, що це був єдиний спосіб врятуватися.
Коли ми одружилися, все було як у людей: починали з малого, купили однокімнатну, потім — Ярослав продав ту квартиру, і ми взяли іпотеку на просторий трешк. Зробили ремонт, купили меблі, почали жити комфортно. Двоє синів, дев’ять і чотири роки. Я працювала в музичній школі, вела гуртки — не через гроші, а тому що любила свою справу. Ярослав приносив у будинок стабільний дохід, був душею родини. Їздили у подорожі, влаштовували дітям свята, жили справді щасливо.
Але все змінилося в одну мить.
Одного дня мені подзвонили з його роботи: Ярослав втратив свідомість прямо в кабінеті. Швидка, лікарня, аналізи… Діагноз: доброякісна пухлина мозку. Але запущена, розрослася, проґавили її. Лікарі не змогли провести щадну операцію, довелося робити складну нейрохірургічну процедуру.
Він вижив. Лікарі казали, що йому пощастило. Але мого Ярослава не стало. Після операції він став іншою людиною. Обличчя перекосило через парез нерва, слух ушкодився. Але найстрашніші були зміни всередині. Він повернувся додому, і почався пекло.
Він звільнився. Просто сказав:
— Я відробив своє. Тепер ти нас кормиш.
Я взяла ще одну роботу. Вимотувалася до втрати сил. А він… Він цілими днями лежав на дивані, гортав телефон, дивився телевізор. Жодної допомоги, жодної ініціативи. Лише докори. І крики. Багато криків.
Він зривався на всіх: на мене, на дітей. Навіть на малого — чотирирічного хлопчика. Звинувачував нас у тому, що він хворий. Казав, що це ми його «добили». Що через нас він «зламався».
А потім почалися дивацтва. Він годинами дивився передачі про кінець світу, готувався до «великих катастроф», купував сіль, сірники й банки з тушняком. Відмовлявся приймати ліки, відмовлявся йти до лікаря. Я благала — він кричав, що я хочу «здати його до психу», що у мене «коханці» і що «весь Київ по мені ридає».
Я жила як у страшному сні. Дім перетворився на поле бою, діти боялися власного батька. Я не могла залишити їх у такій атмосфері. І я пішла. Забрала їх і поїхала до сестри.
Розлучення було неминучим. Я більше не могла жити з цією людиною. Не тому, що він хворий. А тому, що він відмовився лікуватися, відмовився боротися, відмовився бути чоловіком, батьком, людиною.
Тепер родичі Ярослава кажуть, що я егоїстка. Що я пішла від нього, коли він «потребував». Що я кинула його в біді. Що сиділа на його шиї, а як стало важко — втекла. Мені боляче це чути. Бо ніхто не був поруч, коли я ночами не спала від втоми. Ніхто не бачив, як тремтіли мої руки, коли я чула, як він знову кричить на дітей. Ніхто не допомагав, коли я тягнула дві роботи на собі.
Я не покинула б його, якби він пішов до психіатра. Якби прийняв допомогу. Якби залишився собою. Але я більше не могла піддавати дітей постійному страху й отруйній атмосфері. Мій обов’язок — захистити їх.
Іноді я згадую того Ярослава — колишнього. З усмішкою, із терпінням, із турботою в очах. І серце розривається. Але я дивлюся на своїх хлопчиків і розумію: я зробила правильно. Я зберегла їх. І себе. Хоч і ціною зруйнованого шлюбу й розбитого серця.
