Світлана приїхала на залізничний вокзал до Львова зі своєї маленької сільської хатини під Самбором, несучи із собою дві важкі сумки. Хоч вона нечасто навідувалась до рідних у місті, витратила свої останні гривні, щоб придбати для них подарунки, сподіваючись принести трохи радості у їхні життя. Жодного разу не зявилася в гостях із порожніми руками, але цього разу трудилася понад міру, адже кожна сумка важила майже десять кілограмів. Попри важку дорогу, вона ні хвилини не вагалася, вирушаючи, адже їй пообіцяли, що син зустріне її на вокзалі.
Та коли вона прибула, його ніде не було видно. Не залишалося нічого іншого, як поставити сумки на стару деревяну лавку і набрати його номер.
Дзвінки лунали довго, і тільки після десятого разу почувся голос сина заспаний та розгублений.
Ой, мамо, пробач. Я геть забув, що ти мала приїхати сьогодні. Ми несподівано вирішили навідати батьків дружини у Тернопільській області, нас не буде цілий тиждень. Виходить, ти приїхала даремно. Повернись, будь ласка, назад. Щиро кажучи, ми з дружиною зовсім не подумали попередити тебе зібралися спонтанно і одразу виїхали.
Очі Світлани наповнилися сльозами, але вона лише коротко відповіла: «Добре».
Дві сумки з гостинцями вона віддала бездомним, що тинялися біля станції, бо не мала вже сили тягнути цей вантаж назад, а плечі страшенно боліли від утоми. Вона не висловлювала синові свого болю він так і не зрозумів, як глибоко поранив материнське серце. Світлана віддала все своє життя, силу й душу заради нього, а він так і не зміг знайти часу, щоб бодай інколи відвідати її, коли вона вже постаріла.
Минув місяць, і одного дня невістка зателефонувала, просячи приїхати доглянути за внуками на вихідних, бо вони разом мали йти на весілля подруги. Світлана відмовила. Вона вже втомилася бути потрібною лише тоді, коли про неї згадували з нагоди.
