Двадцять сьомого жовтня.
Здавалося б, у сім’ї не повинно бути таємниць. Особливо таких безглуздих. Але мій чоловік роками брехав мені — холоднокровно, впевнено, наче так і треба. Казав, що на корпоративи в його компанії не можна брати дружин. Нібито корпоративна політика. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не любила галасливі застілля, а після народження доньки взагалі загналася в домашню рутину.
Але правда випливла раптом. І вона не просто завдала болю — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Тарасом одружені лише п’ять років. Майже відразу після весілля я завагітніла, доньці зараз чотири. Роки минули швидко — сповитування, недосипання, лікарняні. На роботу я повернулася, як тільки змогла. Допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А ось Тарас… Він все частіше затримується, іноді повертається лише зранку, сонний, з похмурим поглядом. Говорить, що «завал» на роботі.
Три роки тому він влаштувався у солідну компанію. Гарна посада, зарплатня вдвічі вища. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство, на колег. Але одне мене вражало: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ані на виїзд за місто, ані на новорічне свято. Постійно повторював: «У нас не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів приховати — взагалі б не пояснював. А так — ніби чесно попередив. Та й не до розваг було. Подруги мої — хто заміжня, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нуль. Вихідні — це прання, приготування їжі, садочок, поліклініка.
А потім у аптеці я зустріла однокласницю — Марійку. Побалакали, зайшли у кав’ярню, розговорилися. Виявилося, її чоловік працює в тій же компанії, що й мій Тарас. Ми навіть посміялися — такий маленький світ. Я запропонувала зустрітися в п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, підеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти удвох».
І в мені щось стиснулося. Зробила вигляд, що знаю про це, віджартувалася, пробурмотіла щось про справи, але всередині все перевернулося. Виходить, він просто брехав. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись тримати голос рівним, завела розмову:
— Уяви, Марійка йде на корпоратив із чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Глянув на мене якось ізбоку. Потім почав наливати собі чай, теребіть серветку, відводити очі.
— Ну… це для новачків. Їм не відмовляють. Ми ж із колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новачок.
Він зідхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби побило. Виходить, я — завада. Виходить, з іншими він може бути собою, а зі мною — не можна. Я негарна? Глупа? Не вмію підтримати розмову? Чи він просто вважає, що я зіпсую йому «веселощі»?
Краще б він мовчав. Брехня боляча, але й правда, сказана через роки, — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила — більше не запрошуватиму його на корпоративи. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Гарно вдягнуся. Сміятимуся, говоритиму, танцюватиму.
Може, це й не ідеальний вихід. Але нехай зрозуміє: так із дружиною не поводяться. Ні з тією, що в сукні на корпоративі, ні з тією, що вдома з температурою у дитини. Ми ж не вороги. Але зараз я почуваюся чужою. А чужих — не запрошують.
