Кілька років тому, коли я ще навчався в університеті, моїми сусідами були три хлопці мого віку. З часом ми здружились. Одного разу сестра одного з них — дівчина на ім’я Соломія — разом із подругами вирішила пограти у дошку. Так вони викликали духа хлопчика, якого для цієї історії назвемо Олежко.
Він розповів, що йшов до неба, але почувши їхній голос, вирішив залишитися — це здалося йому цікавішим. Після того дівчата кілька разів намагалися переконати його йти далі, але він не погоджувався. Спочатку ми чули лише їхні історії про Олежка, але ніхто інший нічого не бачив і не чув, тому ми не дуже їм вірили.
Але була одна дивна річ: кожен раз, коли до тих хлопців приходили гості, вони просили Олежка не лякати їх. Обіцяли, що після його пограють — немов ритуал. Так було завжди.
Одного разу ми вчетверте сиділи у вітальні, було близько четвертої години, коли з коридору почав викочуватися м’яч. Повільно, аж поки не спинився біля ніг одного з хлопців. Я це бачив, але вдавав, що не помітив. Наполегливо переконував себе, що це, мабуть, вітер. Мій друг усміхнувся, підняв м’яча і пустив його назад у коридор.
Минуло хвилин п’ятнадцять — і м’яч знову повернувся. На той раз я пильно дивився у той бік, щоб переконатись, що ніхто його не підкинув…
Того дня я зрозумів: іноді краще не запитувати, звідки вітер дме.
