Оксана вже три дні не бачила, щоб Хмаринка їла. Вона пересунула миску ближче до батареї, хоча чудово розуміла — справа зовсім не в температурі корму.
Кішка лежала на підвіконні в приймальні, підібгавши лапи. Не спала. Дивилася у вікно так, наче за каламутним склом хтось стояв і чекав. Оксана провела пальцем по її спині, і Хмаринка сіпнула вухом, але не обернулася. Шерсть була тепла й густа, а під пальцями відчувалися ребра, яких раніше не було.
У клініці пахло антисептиком і сухим кормом. Цей запах в’ївся в стіни, в халат, у шкіру рук, у волосся. Оксана вже давно перестала його помічати, але щоранку, коли відчиняла двері й вмикала світло, перші секунди він бив у ніс, наче нагадував: ти тут працюєш, а не живеш.
А вона жила. Три роки тому забрала Хмаринку до себе, бо за кішкою ніхто не прийшов. Господиня залишила її після огляду, сказала «я повернуся за годину» — і не повернулася. Ні за годину, ні за тиждень, ні за місяць. Оксана чекала два тижні, а потім перестала чекати й принесла з дому старий плед.
На полиці в підсобці досі лежав нашийник. Старий, із рудої шкіри, з металевою біркою, на якій ледь читався номер телефону. Цифри стерлися майже вщент, ніби хтось тер їх пальцем знову і знову. Оксана жодного разу не намагалася розібрати той номер. Не хотіла. Людина, яка викидає живу істоту, не заслуговує на дзвінок.
Вона зняла нашийник із Хмаринки в перший же вечір, коли кішка залишилася ночувати в клініці, і прибрала на верхню полицю, за коробку з бинтами. Три роки він пролежав на одному місці, і пилюка навколо нього лягла рівним сірим колом.
Оксана поправила окуляри на ланцюжку, вилила залишки води з миски з тріщиною на денці й налила свіжої. Миска була стара, клінічна, з вицвілим логотипом виробника корму. Тимчасова.
Три роки Оксана збиралася купити нормальну, керамічну, з невисокими бортиками, як радять для короткомордих котів. Але щоразу зупинялася біля вітрини зоомагазину й проходила повз. Бо нормальна миска означала б, що Хмаринка — її. А Хмаринка була чужа. Точніше, тепер нічия.
* * *
Телефон задзвонив о пів на десяту, коли Оксана заварювала чай у підсобці. Геннадій, її помічник, узяв трубку першим, пробурчав щось собі під ніс і простягнув їй. Сказав, що дзвонить якась жінка.
Оксана взяла трубку. Голос на тому кінці був тихий, без натиску. Жінка представилася Тамарою, сказала, що три роки тому залишила кішку в їхній клініці. Триколірну. Хмаринку.
Чай у кружці холонув. Оксана дивилася, як пара підіймається й тане, і слухала. Тамара говорила повільно, добираючи слова. Сказала, що хотіла б дізнатися, де зараз Хмаринка, і, якщо можна, забрати її.
Оксана не відповіла одразу. Пальці стиснули трубку. Потім спитала рівно, як питають діагноз у колеги:
— А три роки ви де були? Кішка три роки в клініці на пташиних правах.
Тамара помовчала. Не виправдовувалася, не пояснювала. Просто повторила, що може приїхати, якщо Оксана дозволить.
Оксана сказала, що передзвонить, і поклала трубку на стіл. Екран іще світився, і від нього по клейонці бігла блакитна смужка.
Геннадій стояв у дверному отворі, витираючи руки фартухом, від якого пахло кормом і чимось кислуватим — квашеною капустою з контейнера, який він розігрівав на обід.
— Це та сама? Яка кинула?
Оксана кивнула.
Геннадій почухав підборіддя. Помовчав, потім сказав, що пам’ятає ту жінку. Очі в неї були червоні, коли принесла кішку. Він тоді ще сказав про це Оксані. Пам’ятає вона чи ні?
Оксана не пам’ятала. Або не хотіла пам’ятати.
Геннадій знизав плечима й буркнув, що в нас так прийнято: спочатку кидають, а за рік згадують. І додав:
— Не пускай.
Потім пішов мити клітки, і з коридору долинуло дзявкання металевих прутів і плескіт води.
Оксана допила чай, хоча він зовсім охолов. Присмак заварки лежав на язику, в’язкий і гіркий, як післясмак розмови, яка не закінчена. Хмаринка в приймальні, як і раніше, дивилася у вікно. Сухий корм у мисці так і не був чіпляний.
Увечері Оксана зателефонувала. Набрала номер, трубку зняли після першого гудка, ніби чекали біля телефону всі ці години.
Оксана сказала коротко: Хмаринка живе в них три роки. Здорова, щеплена, має свій куток, свій плед, свої звички. І що вона не вважає правильним віддавати кішку людині, яка залишила її в клініці без жодного слова.
Тиша тривала чотири секунди. Потім Тамара сказала:
— Я не кидала.
Два слова, і в них не було ні образи, ні злості. Тільки факт.
Оксана хотіла відповісти, але горло перехопило, і довелося прокашлятися. Повторила: ви не прийшли за нею, це й є «кинула». Тамара не сперечалася. Сказала «я розумію» й повісила трубку. Гудки пішли рівні, довгі, і Оксана слухала їх майже хвилину, перш ніж прибрала телефон у кишеню.
Тамара прийшла через два дні. Не зателефонувала, не попередила. Просто стояла за дверима клініки.
Оксана побачила її крізь матове скло: худий силует у пальті не за розміром, рукава закривали пальці, і плечі були підняті, ніби жінка мерзла, хоча на вулиці було плюс вісімнадцять.
Стояла нерухомо, не стукала. Чекала. Як чекають у приймальнях, де номери викликають по черзі й нічого не можна прискорити.
На вулиці мрячив дощ. Дрібний, теплий, травневий. Запах мокрого асфальту й тополиного листя проникав крізь щілину під дверима, і повітря в коридорі стало вологим.
На плиті в підсобці засвистів чайник, і Оксана відійшла від вікна, щоб зняти його з конфорки. Руки рухалися звично: чайник, кружка, пакетик заварки. А в голові одне: не відчиняти. Не треба.
Хмаринка стрибнула з підвіконня. Уперше за три дні вона рухалася сама, без понукання, без того, щоб Оксана знімала її на руках. Підійшла до дверей і сіла, обгорнувши хвостом передні лапи. Дивилася на скло. Хвіст не ворушився.
Оксана притулилася спиною до стіни. Чайник парував у руці. Вона чекала, коли силует піде. І силует пішов. Повільно повернувся й попрямував геть, сутулячись, як людина, у якої немає сил випростати спину.
Хмаринка залишилася сидіти біля дверей до вечора. Не їла, не пила, не вмивалася. Коли Оксана відносила її на руках у підсобку, кішка обернулася через плече й подивилася на матове скло. У склі нічого не було. Тільки дощ і світло ліхтаря.
Геннадій помітив і промовчав. Буркнув із кута, що замок на вхідних дверях заїдає й пора б поміняти. Оксана кивнула. Замок вона не поміняла.
Конверт лежав під дверима вранці, коли Оксана прийшла відчиняти клініку. Білий, без марки, без зворотної адреси. Тільки ім’я, написане від руки: «Оксані». Букви дрібні, з нахилом уліво.
Вона підняла його двома пальцями, ніби конверт міг обпекти. Папір пахнув чужими парфумами, чимось квітковим і слабким, як останній подих засохлої лаванди в полотняному мішечку. Конверт був легкий, але руки відчули його вагу, як відчувають тягар поганих новин іще до того, як їх прочитають.
Усередині лежали три аркуші й фотографія.
Перший аркуш. Виписка з онкоцентру, датована трьома роками тому. Діагноз, стадія, протокол лікування. Оксана читала медичні документи щодня, вона знала, що означають ці коди й скорочення. Від рядків, набраних стандартним лікарняним шрифтом, пальці дрібно затремтіли, і вона поклала аркуш на коліна, щоб не випустити.
Другий аркуш. Довідка про завершення лікування. Дата, підпис лікаря, кругла печатка з гербом. Ремісія. Два роки стійкої ремісії.
Третій аркуш. Записка від руки. Той самий почерк, що й на конверті, дрібний, букви притиснуті одна до одної, ніби місця на папері мало, а сказати треба багато. Усього кілька рядків.
«Я залишила Хмаринку, бо не знала, чи повернуся. Хіміотерапія, потім опромінення, потім операція. Мене не було вдома по пів року. Я не могла взяти її з собою й не могла залишити одну в порожній квартирі. Ветклініка була єдиним місцем, де я знала, що про неї подбають. Я дзвонила щомісяця перший рік. Мені казали, що кішку забрав лікар. Я не наважувалася приїхати, поки не стану здоровою. Я обіцяла їй повернутися».
Фотографія була маленька, шість на дев’ять, із загнутим кутом. На ній жінка з коротким волоссям після хіміотерапії тримала на руках триколірну кішку. Волосся тільки починало відростати, темним пушком, як у новонародженого. Кішка терлася мордою об її підборіддя, а жінка притискала її двома руками, просто до грудей, як притискають те, що боїшся втратити й що вже майже втрачено.
Оксана сіла на підлогу просто в коридорі. Перечитала записку. Потім іще раз.
Хмаринка підійшла безшумно й лягла поруч. Шерсть була тепла й м’яка, як завжди. Три роки Оксана гладила її й вважала Хмаринку своєю. А Хмаринка всі три роки сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.
Оксана зателефонувала опівдні. Голос не тремтів, але горло було сухе, і слова виходили короткими, як номери на рецепті.
— Тамаро. Приїжджайте. Забирайте Хмаринку.
Тиша. Потім питання:
— Ви впевнені?
І Оксана відповіла «так», і це «так» було найкоротшим і найважчим словом, яке вона вимовила за три роки.
Тамара приїхала за сорок хвилин. Увійшла тихо, зупинилася біля порога. Пальто було те саме, не за розміром, із довгими рукавами. Але очі були інші. Не просячі, не винуваті. Вдячні, без жодного слова, одним поглядом.
Хмаринка сиділа на підвіконні. Коли Тамара ступила в приймальню, кішка повернула голову. Завмерла на секунду, ніби перевіряла. Потім стрибнула й пішла до неї. Не бігом, не стрибком. Просто пішла, як ідуть до того, кого чекали довго й нарешті діждалися.
Оксана дістала з полиці нашийник. Руда шкіра, потріскана й м’яка в одному місці, бірка з подряпиною від нігтя. Простягнула Тамарі й сказала тільки:
— Це її.
Тамара взяла нашийник і застебнула на Хмаринці. Пальці в неї були тонкі, і застібка піддалася не одразу, довелося натиснути. Клацання було тихе й точне, як крапка в кінці довгого речення.
Хмаринка підняла морду й боднула Тамару в зап’ястя. Тамара накрила її долонею й секунду стояла так, не рухаючись. Потім підняла кішку на руки, і Хмаринка вткнулася мордою їй у шию, в ямку між ключицями, і заплющила очі.
Оксана прибрала миску з тріщиною зі столу. Вимила, витерла рушником, поставила в шафу. Геннадій стояв у дверях підсобки, але не бурчав і не коментував.
— Купіть їй нормальну миску, — сказала Оксана, не обертаючись. — Ця була тимчасова. Три роки тимчасова.
Тамара кивнула. Притиснула Хмаринку двома руками до грудей і вийшла.
Двері зачинилися. У коридорі пахло дощем і чужими квітковими парфумами. Оксана стояла біля вікна й дивилася, як Тамара йде до машини, притискаючи кішку до себе.
На полиці залишилося порожнє місце від нашийника. Оксана провела по запорошеному контуру пальцем і стерла його. Потім наділа окуляри, ввімкнула світло в приймальні й відчинила двері для першого пацієнта.
