Орися не торкалася до їжі вже третій день поспіль. Любава пересунула миску ближче до батареї, хоча чудово розуміла, що справа не в температурі корму.
Кішка лежала на підвіконні приймальні, підібгавши лапи. Не спала. Дивилася у вікно так, ніби за каламутним склом хтось стояв і чекав. Любава провела пальцем по її спині, і Орися сіпнула вухом, але не повернулася. Шерсть була тепла й густа, і під пальцями відчувалися ребра, яких раніше не було.
У клініці тхнуло антисептиком і сухим кормом. Цей запах в’ївся у стіни, у халат, у шкіру рук, у волосся. Любава давно перестала його помічати, але щоранку, коли відчиняла двері й вмикала світло, перші секунди він бив у ніс, ніби нагадував: ти тут працюєш, а не живеш.
А вона жила. Три роки тому забрала Орисю до себе, бо за кішкою ніхто не прийшов. Господиня залишила її після огляду, сказала «я повернуся за годину» і не повернулася. Ні за годину, ні за тиждень, ні за місяць. Любава чекала два тижні, потім перестала чекати й принесла з дому старий плед.
На полиці в підсобці досі лежав нашийничок. Старий, із рудої шкіри, з металевою біркою, на якій ледь читався телефонний номер. Цифри стерлися майже повністю, ніби хтось тер їх пальцем знову і знову. Любава жодного разу не намагалася розібрати той номер. Не хотіла. Людина, яка викидає живу істоту, не заслуговує на дзвінок.
Вона зняла нашийник з Орисі в перший же вечір, коли кішка залишилася ночувати в клініці, і прибрала на верхню полицю, за коробку з бинтами. Три роки він пролежав на одному місці, і пилюка навколо нього лягла рівним сірим колом.
Любава поправила окуляри на ланцюжку, вилила залишки води з миски з тріщиною на денці й налила свіжу. Миска була стара, клінічна, з вицвілим логотипом виробника корму. Тимчасова.
Три роки Любава збиралася купити нормальну, керамічну, з невисокими бортиками, як радять для кішок із короткою мордою. Але щоразу зупинялася біля вітрини зоомагазину й проходила повз. Бо нормальна миска означала б, що Орися її. А Орися була чужа. Точніше, тепер нічия.
* * *
Телефон задзвонив о пів на десяту, коли Любава заварювала чай у підсобці. Геннадій, її помічник, узяв трубку першим, пробурмотів щось собі у вуса й простягнув їй. Сказав, що дзвонить якась жінка.
Любава взяла трубку. Голос на тому кінці був тихий, без натиску. Жінка представилася Яриною, сказала, що три роки тому залишила кішку в їхній клініці. Триколірну. Орисю.
Чай у кружці холонув. Любава дивилася, як пара підіймається й тане, і слухала. Ярина говорила повільно, добираючи слова. Сказала, що хотіла б дізнатися, де зараз Орися, і, якщо можна, забрати її.
Любава не відповіла одразу. Пальці стиснули трубку. Потім запитала рівно, як питають діагноз у колеги:
– А три роки ви де були? Кішка три роки живе в клініці на пташиних правах.
Ярина помовчала. Не виправдовувалася, не пояснювала. Просто повторила, що може приїхати, якщо Любава дозволить.
Любава сказала, що передзвонить, і поклала трубку на стіл. Екран ще світився, і від нього по клейонці бігла голуба смужка.
Геннадій стояв у дверному отворі, витираючи руки фартухом, від якого тхнуло кормом і чимось кислуватим, квашеною капустою з контейнера, який він розігрівав на обід.
– Це та сама? Що кинула?
Любава кивнула.
Геннадій почухав підборіддя. Помовчав, потім сказав, що пам’ятає ту жінку. Очі в неї були червоні, коли принесла кішку. Він тоді ще сказав про це Любаві. Пам’ятає вона чи ні?
Любава не пам’ятала. Або не хотіла пам’ятати.
Геннадій стенув плечима й буркнув, що в нас так заведено: спочатку кидають, а через рік згадують. І додав:
– Не пускай. Потім пішов мити клітки, і з коридору долинуло бряжчання металевих ґрат і плюскіт води.
Любава допила чай, хоча він зовсім охолов. Присмак заварки лежав на язику, в’язкий і гіркий, як післясмак розмови, яка не завершена. Орися в приймальні, як і раніше, дивилася у вікно. Сухий корм у мисці так і не було зачеплено.
Увечері Любава подзвонила. Набрала номер, трубку зняли після першого гудка, ніби чекали біля телефона всі ці години.
Любава сказала коротко: Орися живе в них три роки. Здорова, щеплена, має свій куток, свій плед, свої звички. І що вона не вважає правильним віддавати кішку людині, яка залишила її в клініці без жодного слова.
Тиша тривала чотири секунди. Потім Ярина сказала:
– Я не кидала.
Два слова, і в них не було ні образи, ні злості. Тільки факт.
Любава хотіла відповісти, але горло перехопило, і довелося прокашлятися. Повторила: ви не прийшли за нею, це й є «кинула». Ярина не сперечалася. Сказала «я розумію» й повісила трубку. Гудки пішли рівні, довгі, і Любава слухала їх майже хвилину, перш ніж прибрати телефон у кишеню.
Ярина прийшла через два дні. Не подзвонила, не попередила. Просто стояла за дверима клініки.
Любава побачила її крізь матове скло: худий силует у пальті не за розміром, рукава закривали пальці, і плечі були підняті, ніби жінка мерзла, хоча на вулиці було плюс вісімнадцять.
Стояла не рухаючись, не стукала. Чекала. Як чекають у приймальнях, де номери викликають по черзі й нічого не можна пришвидшити.
На вулиці мрячив дощ. Дрібний, теплий, травневий. Запах мокрого асфальту й тополиного листя просочувався крізь щілину під дверима, і повітря в коридорі стало вологим.
На плиті в підсобці засвистів чайник, і Любава відійшла від вікна, щоб зняти його з конфорки. Рухи були звичні: чайник, кружка, пакетик заварки. А в голові одне: не відчиняти. Не треба.
Орися зістрибнула з підвіконня. Вперше за три дні вона рухалася сама, без підганяння, без того, щоб Любава знімала її на руках. Підійшла до дверей і сіла, обгорнувши хвостом передні лапи. Дивилася на скло. Хвіст не ворушився.
Любава притиснулася спиною до стіни. Чайник парував у руці. Вона чекала, коли силует піде. І силует пішов. Повільно повернувся й попрямував геть, сутулячись, як людина, у якої немає сил випрямити спину.
Орися залишилася сидіти біля дверей до вечора. Не їла, не пила, не вмивалася. Коли Любава відносила її на руках у підсобку, кішка обернулася через плече й подивилася на матове скло. У склі нічого не було. Тільки дощ і світло ліхтаря.
Геннадій помітив і промовчав. Буркнув із кутка, що замок на вхідних дверях заїдає й час би поміняти. Любава кивнула. Замок вона не поміняла.
Конверт лежав під дверима вранці, коли Любава прийшла відчиняти клініку. Білий, без марки, без зворотної адреси. Тільки ім’я, написане від руки: «Любаві». Букви дрібні, з нахилом вліво.
Вона підняла його двома пальцями, ніби конверт міг обпекти. Папір пахнув чужими парфумами, чимось квітковим і слабким, як останній подих засохлої лаванди в полотняному мішечку. Конверт був легкий, але руки відчули його вагу, як відчувають тягар поганих новин ще до того, як їх прочитають.
Усередині лежали три аркуші й фотографія.
Перший аркуш. Виписка з онкоцентру, датована трьома роками тому. Діагноз, стадія, протокол лікування. Любава читала медичні документи щодня, вона знала, що означають ці коди й скорочення. Від рядків, надрукованих стандартним лікарняним шрифтом, пальці дрібно затремтіли, і вона поклала аркуш на коліна, щоб не випустити.
Другий аркуш. Довідка про завершення лікування. Дата, підпис лікуючого лікаря, кругла печатка з гербом. Ремісія. Два роки стійкої ремісії.
Третій аркуш. Записка від руки. Той самий почерк, що й на конверті, дрібний, букви притиснуті одна до одної, ніби місця на папері мало, а сказати треба багато. Усього кілька рядків.
«Я залишила Орисю, бо не знала, чи повернуся. Хімієтерапія, потім опромінення, потім операція. Мене не було вдома по пів року. Я не могла взяти її з собою й не могла залишити саму в порожній квартирі. Ветклініка була єдиним місцем, де я знала, що про неї подбають. Я телефонувала щомісяця перший рік. Мені казали, що кішку забрав лікар. Я не наважувалася приїхати, поки не стану здоровою. Я обіцяла їй повернутися».
Фотографія була маленькою, шість на дев’ять, із загнутим кутом. На ній жінка з коротким волоссям після хімієтерапії тримала на руках триколірну кішку. Волосся тільки починало відростати, темним пушком, як у новонародженого. Кішка терлася мордою об її підборіддя, а жінка притискала її двома руками, просто до грудей, як притискають те, що бояться втратити й що вже майже втрачено.
Любава сіла на підлогу просто в коридорі. Перечитала записку. Потім ще раз.
Орися підійшла безшумно й лягла поряд. Шерсть була тепла й м’яка, як завжди. Три роки Любава гладила її й вважала Орисю своєю. А Орися всі три роки сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.
Любава подзвонила опівдні. Голос не тремтів, але горло було сухе, і слова виходили короткими, як номери на рецепті.
– Ярино. Приїжджайте. Забирайте Орисю.
Тиша. Потім питання:
– Ви впевнені?
І Любава відповіла «так», і це «так» було найкоротшим і найважчим словом, яке вона вимовила за три роки.
Ярина приїхала за сорок хвилин. Зайшла тихо, зупинилася біля порогу. Пальто було те саме, не за розміром, із довгими рукавами. Але очі були інші. Не просячі, не винуваті. Вдячні, без жодного слова, одним поглядом.
Орися сиділа на підвіконні. Коли Ярина ступила в приймальню, кішка повернула голову. Зупинилася на секунду, ніби перевіряла. Потім зістрибнула й пішла до неї. Не бігом, не стрибком. Просто пішла, як ідуть до того, кого чекали довго й нарешті дочекалися.
Любава дістала з полиці нашийник. Руда шкіра, потріскана й м’яка в одному місці, бірка з подряпиною від кігтя. Простягнула Ярині й сказала тільки:
– Це її.
Ярина взяла нашийник і застебнула на Орисі. Пальці в неї були тонкі, і застібка піддалася не одразу, довелося натиснути. Клацання було тихе й точне, як крапка в кінці довгого речення.
Орися підняла морду й боднула Ярину в зап’ястя. Ярина накрила її долонею й секунду стояла так, не рухаючись. Потім підняла кішку на руки, і Орися втупилася мордою їй у шию, в ямку між ключицями, й заплющила очі.
Любава прибрала миску з тріщиною зі столу. Помила, витерла рушником, поставила в шафу. Геннадій стояв у дверях підсобки, але не бурчав і не коментував.
– Купіть їй нормальну миску, – сказала Любава, не обертаючись. – Ця була тимчасова. Три роки тимчасова.
Ярина кивнула. Притисла Орисю двома руками до грудей і вийшла.
Двері зачинилися. У коридорі пахло дощем і чужими квітковими парфумами. Любава стояла біля вікна й дивилася, як Ярина йде до машини, притискаючи кішку до себе.
На полиці залишилося порожнє місце від нашийника. Любава провела по пиловому контуру пальцем і стерла його. Потім начепила окуляри, ввімкнула світло в приймальні й відчинила двері для першого пацієнта.
