Два тижні кіт приходив під вікно. Персонал не очікував, яке відкриття їх чекає.
До кабінету вбігла Оксана молода медсестра, щойно після коледжу. Очі горіли, голос тремтів:
Маріє Іванівно! Він знову тут! Уявляєте?
Хто саме? завідувачка втомлено зітхнула. Нічний чергування був важким, а тепер ще й це…
Кіт! Сірий, з білою плямою на вуху… Вже годину сидить! І так щодня!
Як це “щодня”?
Марія Іванівна, завідувачка відділення, швидко переглядала папки. Нова пацієнтка з четвертої палати досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після жахливого удару на переході. Якийсь нероба проскочив на червоне… Наче їм бракувало клопоту!
Оксана сіла на краєчок стільця:
Вже два тижні він приходить. Під вікно, де лежить Ганна Миколаївна. Сидить і дивиться… Санітари його проганяють він повертається. Ми його навіть прозвали Вартовим.
Марія Іванівна скривилася безпритульні тварини їм точно не потрібні! Але щось у голосі дівчини змусило її підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Сірий, з білим вушком так, як казала Оксана. Худий, але шерсть свідчила: колись за ним доглядали. Він сидів незвично ніби вартовий, не відводячи погляду від вікна палати.
Боже, який дурень, пробуркотіла завідувачка. У нас людина між життям і смертю, а ми про котів…
Та щось не давало їй спокою. Можливо, наполегливість цієї тварини. Яка ж то відданість!
Що ми знаємо про пацієнтку? несподівано запитала вона.
Оксана знизала плечима:
Майже нічого. Ганна Миколаївна, пятдесят років. Живе одна, іноді дочка навідує. Її збили біля дому…
Якого дому?
Ось тої пятиповерхівки, дівчина показала у вікно. За лікарняним парканом.
Марія Іванівна знову подивилася на кота. Він ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки мурашки побігли по спині від його пронизливого погляду.
Відповідь прийшла того ж дня, коли дочка пацієнтки принесла документи. З папки випало фото. На ньому Ганна Миколаївна сиділа в кріслі, а на колінах у неї… сірий кіт з білим вушком.
Це… голос Марії Іванівни задрижав. Хто це?
Донька заплакала:
Це Барсик, мамин кіт. Два роки тому зник вибіг, коли сантехніки двері залишили відкритими. Мама всі подвіря оббігала… Вона витерла сльози. Вона навіть переїжджати відмовлялася. Казала: «А якщо він повернеться? Як він мене знайде?»
Марія Іванівна відчула, як холод пройшов по спині. Виходить, кіт знайшовся, але пізно… Можливо, він був поруч, коли господиню збила машина. Прослідкував за швидкою, знайшов лікарню. А як знайшов вікно? Мабуть, заглядав у кожне…
Де вона живе? запитала завідувачка.
Ось там, за парканом. У сірій пятиповерхівці…
Раптом роздався різкий звук моніторів із палати Ганни Миколаївни. Всі кинулися туди завідувачка, медсестра, дочка… Апаратура показувала ознаки виходу з коми. Про кота всі забули.
Коли Ганна Миколаївна вперше відкрила очі, навколо метушилися лікарі. Світло, голоси, звуки апаратів… Усе розпливалося.
Мамо! скрикнула дочка Олена. Ти нас чуєш?
Жінка ледь кивнула. Говорити ще не могла.
Спокійно, промовила Марія Іванівна. Все добре.
Пізніше Олена тримала маму за руку й сміялася крізь сльози:
Мамо, у мене для тебе новина! Ти не повіриш… Барсик знайшовся!
Ганна Миколаївна здригнулася, в очах пізнання й радість.
Тихо, мяко зупинила її Марія Іванівна. Не хвилюйтеся.
Уявляєш, мамо, Олена гладила її руку, він сам тебе знайшов! Два тижні сидів під вікном… Лікарі його помітили. А коли я принесла фото одразу впізнали!
Сльози котилися по щоках жінки.
Я його до себе забрала, продовжила Олена. Спочатку він не хотів іти, весь час до лікарні рвався. Але ми домовилися я його до тебе приводитиму, як дозволять…
Коли Ганну Миколаївну перевели в звичайну палату, Олена прийшла зі спільником у сумці бурчав незадоволений Барсик.
Тут тварин не можна! зауважила санітарка.
Марія Іванівна лише махнула рукою:
Цей кіт заслужив бути тут.
От так… пробурчала Оксана. А ми думали здалося.
Нічого не здалося, тихо сказала завідувачка. Іноді любов сильніша за час і відстань.
Барсик вистрибнув із сумки й кинувся до ліжка. Він муркотів так голосно, що лунало аж у коридорі. А Ганна Миколаївна сміялася й плакала, гладячи його тремтячою рукою.
Боже, прошепотіла Оксана, витираючи сльози, наче в кіно…
З того дня Олена приходила щодня. Барсик навчився розпі
