У невеличкій кавярні на вулиці Костюка, що ховалася серед старих жовто-блакитних будинків та вузьких київських провулків, ледь вистачало місця для кількох столиків. Вітрина була простою: пару паляниць у скляному вітриннику, полиці з книгами, подарованими друзями, та старий патефон, з якого тихо лилася сумна мелодія. Але найбільше уваги прикував не аромат свіжої кави чи вареників, а сірий кіт, що завжди сидів у підїзді, пильно вдивляючись у двері.
Його звуть Казка, пояснювала господиня Соломія, жінка з сріблястим волоссям, що спадало на плечі, і руками, звиклими до турботи. І він чекає.
Багато хто гадав, що Казка звичайний вуличний кіт, що знайшов собі затишне місце. Але сусіди знали правду.
Пять років тому, у дощовий осінній день, Соломія та її чоловік Ярослав знайшли його під порогом. Кіт був худий, з пораненою лапою, і мякше, ніж вітер, просив допомоги. Ярослав, не роздумуючи, забрав його додому, загорнув у вишиваний рушник, вилікував рану і пригрів на старому дивані у кухні.
Він залишається з нами, сказав Ярослав того вечора, дивлячись на кота. У його очах стільки вдячності, що й слов не треба.
З тих пір Казка став серцем їхнього дому. Він спав між ними, грівся на колінах у Ярослава, коли той читав газету, муркотів під час вечірніх розмов і щоранку проводжав чоловіка до дверей. Він відчував, коли хтось сумний, і тихо підходив, терся об ноги, ніби промовляючи: “Я тут”.
Але все змінилося, коли Ярослав захворів. Хвороба була жорстокою рак, що не дав йому шансів. Соломія закрила кафе, дні і ночі проводячи біля ліжка чоловіка. Казка не відходив від них, ніби розумів, що його присутність важлива. Кожного разу, коли Соломія виходила, кіт сидів біля дверей, дивлячись у вікно, немов чекав на диво.
Коли Ярослав пішов, Соломія відчула, що частина її душі пішла разом із ним. Відкривши кафе знову, вона працювала одна. Але Казка продовжував сидіти у підїзді, мовчазний і вірний, все так само вдивляючись у двері.
Іноді мені здається, що він досі чекає на нього, зізналася Соломія одному із гостей. О пятій, коли Ярослав зазвичай повертався з роботи.
Роки минали. Одні клієнти не розуміли, чому кіт так пильно дивиться у двері, інші просто гладили його, проходячи повз. Він не бурчав, не вимагав уваги лише чекав. Його відданість стала легендою серед відвідувачів, і навіть діти знали: якщо хочеш побачити справжню любов подивись на Казку.
Тієї осені кіт став слабшати. Він менше рухався, більше спав, його очі втрачали блиск. Соломія загорнула його у свій вишиваний платок і шепотіла:
Можеш відпочити, коханий. Ярослав би тобою пишався.
День, коли Казка пішов, був схожий на той, коли вони його знайшли дощовий і тихий. Він помер уві сні, о пятій, ніби виконавши свою справу до кінця.
Соломія закрила кафе на тиждень. Коли повернулася, біля входу зявилася маленька деревяна табличка з написом:
“Він чекав через любов. А ми навчилися чекати через нього.”
З того часу люди приносили квіти, листівки та малюнки котів. Хтось приходив просто посидіти біля таблички, подумати про вірність і терпіння. І кожен, хто бачив дощ за вікном, мимоволі заглядав у підїзд, немов сподіваючись побачити там знайомий сірий силует.
Соломія часто сиділа біля вікна, дивлячись на порожній підїзд. Вона памятала, як Казка грів їхні вечори, як муркотів, коли їй було самотньо, як збирав їхні серця докупи, коли вони з Ярославом сміялися.
Люди розповідали їй свої історії як кіт допомагав їм пережити розлуку, біль, втрату. Він став символом того, що любов не потребує слів, що вона живе в тиші, навіть коли того, кого чекаєш, вже немає.
Соломія часто згадувала Ярослава, дивлячись у порожній підїзд. Він би тобою пишався, говорила вона. І в цих словах була певність, що Казка ніколи не пішов. Він просто чекає. Десь там.
Через роки кавярня на вулиці Костюка перестала бути просто місцем для кави. Вона стала домом для тих, хто шукав тепло, хто вірив, що тварини можуть навчити нас справжнього любити без умов, чекати без слів і вірити навіть у темряві.
А Казка залишився. Не в підїзді, а в серцях усіх, хто його знав. Бо є істоти, які не зникають. Вони просто чекають десь далеко, мовчазні, вірні, маленькі вартові любові, що навчили нас чекати, любити і памятати.
І кожного разу, коли в Києві йде дощ, хтось обертається на вулиці Костюка, заглядає у підїзд і на мить бачить його сірого, тихого, ніби він досі там… і чекає.
