Колись давно, ще до всіх сучасних турбот, жив я з дружиною у самому серці Києва. Наш дім був наповнений теплом, проте найбільшим паном у ньому був не я, і навіть не дружина, а наш кіт сірий товстун на імя Параска. Так, саме Параска рідкісне дівоче імя в українській традиції, яке ми обрали для нашої пухнастої улюблениці.
Параска завжди спала з моєю дружиною, обіймала її теплою спиною, а мене відштовхувала усіма чотирма лапами. А вранці дивилася на мене зухвало і з насмішкою, ніби казала: «Ну що, бідолашний, це я тут господарюю». Дружина тільки посміхалася: «Ой, ну не заважай коту, він наше сонечко». Я сердився, та що поробиш люблена кішка, то святе. Лагідна та сонячна для неї, та мені від того було не легше.
Параска їла лише найкраще. Дружина смажила для неї свіжу рибку, акуратно відбирала всі кісточки, а хрумку шкірку складала на тарілку гіркою біля ще гарячих ароматних шматочків. Я ж мав задовольнятися тим, що залишалося, те, що кішці вже не смакувало. Параска зиркала на мене і моргала, намагаючись показати свою зверхність.
Часом я тихенько відсував її від рибки або зганяв з канапи. Починалася справжня війна між мною і Параскою. У відповідь вона підкладала в мої капці чи чоботи «міни сповільненої дії». Дружина ж тільки сміялася та казала: «Оце маєш за свою невдячність!» І гладила свого пухнастого друга.
Так тривало доти, поки одного дивного ранку все не змінилося. Збирався я на роботу, як раптом почув крик дружини з передпокою. Я кинувся туди й побачив, як шість кілограмів пушистості та гострих кігтів навіжено кидалися на мою кохану, мов віл на червону хустку. Угледівши мене, Параска стрибнула до мене на груди і штовхнула так, що я, не втримавшись, впав на підлогу.
Схопивши стільця, я прикрився ним, ніби щитом, схопив дружину за руку й затяг у спальню. Сірий розбишака стрибнув, врізався в ніжку стільця і закричав так, що мені аж мурашки пішли спиною. Це не зупинило Параску: вона шипіла й намагалась пробитися до нас, доки ми не замкнулися у кімнаті.
Нам довелося обробляти царапини горілкою та йодом. Дружина через сльози пояснювала на роботі по телефону: «Наш кіт сказився, ми всі в подряпинах, доведеться не на роботу, а до лікаря бігти». Я потім теж телефонував начальнику і дослівно повторив усе те саме.
Та щойно я поклав телефон, земля затрусилася, а разом з нею й наш дім. Вибухова хвиля вибила шибки на кухні, тріснуло скло у ванній. На мить настала глуха тиша. Ми із дружиною, забувши про кота, кинулися до вікна.
Перед будинком чорніла вирва. Навколо уламки автомобілів. Виявилося, що у нашого сусіда був маленький вантажний бус на газу із кількома балонами ось він і вибухнув. Навколо стояли розкидані й перекинуті машини, мов безпомічні черепахи, а з віддалення лунали сирени поліції та «швидкої».
Мовчки, шоковані, ми з дружиною обернулися до Параски. Вона сиділа в кутку, пригортаючи до себе зламану передню лапку і тихенько плакала. Дружина зойкнула й кинулася до улюблениці, пригорнула її до грудей. Я в ту ж мить схопив ключі від «Жигуля», і ми кинулися вниз сходами, неспинно перескакуючи сім поверхів.
Вибачте нам, інші потерпілі, але того ранку наш біль здався найдорожчим. На щастя, наш автомобіль стояв за будинком не зачепило. Ми мчали до знайомого ветеринара через увесь Київ під мелодію з радіо лунала «Двоє в кавярні» Богдана Веселовського, і душу розїдала провина.
За годину дружина, з невимовною полегшенням, несла свою Параску з перевязаною лапкою додому. В залі ветеринарної клініки всі, дізнавшись про вибух, приходили приголубити кішку: вона сиділа на руках дружини й гордо показувала забинтовану лапку.
Вдома дружина знову приготувала для Параски її улюблену рибку: вийняла кісточки, хрумку шкірку складала горочкою, а мені дала те, що залишилося. Кішка кульгала до мисочки й, морщачись від болю, дивилася на мене намагалася показати презирство, але обличчя її спотворював біль.
Я був зайнятий мав доробити кілька справ, але щойно завершив, підійшов до котячої миски й додав свою частину риби, вже почищену від кісточок.
Параска з подивом глянула на мене, піджала передню лапку і тихенько запитально нявкнула. Я взяв її на руки, підніс до обличчя й сказав: «Можливо, я не дуже удачливий. Але раз маю таку дружину й таку кішку, то я найщасливіший невдаха на світі». І поцілував її прямо в носа.
Параска приязно муркнула й вдарила мене своєю великою головою в щоку. Я поставив її на підлогу, вона, кривлячись, почала їсти свою рибку, а ми з дружиною, обійнявшись, дивилися на неї й посміхалися.
Відтоді Параска спала тільки зі мною. Щовечора дивилася мені в обличчя, і я молив Бога лише про одне: щоб ще довго бачити поруч цих двох кохану жінку і нашу улюблену кішку.
Більше мені не треба нічого.
От чесне слово.
Бо це і є справжнє щастя.
