Клара й Тарас увійшли до хати, де тепле світло ночі пробивалося крізь широкі вікна, відбиваючись у витончених вазах на полицях. Олена простягла руки, очі їй сяяли від радощів і полегшення.
Дорогі мої, яка чудова несподіванка! скрикнула вона, обіймаючи їх по черзі. Кларочко, ти стала моєю з того дня, як переступила мій поріг. І ти, Тарасе як же я радий тебе бачити, сину!
Веселий гомін зустрічі ніби розтопив останні залишки напруги в кімнаті. Клара відчувала, як серце бється спокійніше, а посмішка її переходила від хвилювання до теплого, рідного почуття.
Господиня повела їх до святково прибраної вітальні, де вже чекав накритий стіл: біла серветка, свіжі квіти у скромному букеті, вишуканий посуд, а в повітрі аромат паштету, пахучої юшки і теплих пампушок.
Все готувала сама, промовила Олена. Меню підібрала з ностальгією за нашими вечорами сподіваюся, вас не образить, що воно таке традиційне.
Тарас вдивлявся у матір із вологими очима; Клара оглядала витончені деталі з вдячністю. У цю мить прості слова його матері, перервані, але щирі, здалися найправдивішим свідченням того, що було, і того, що ще могло бути.
Прийшли кілька гостей: сестра Олени, Марта, з чоловіком Андрієм, що прибули з Баварії, з ясними посмішками; потім близькі друзі, Тетяна і Олексій, які приїхали з Італії небагато людей, але з теплими поглядами, що без слів створювали затишок.
Усі сіли за стіл. Перша страва ніжний грибний крем-суп із засмаженою цибулею та краплею сметани, смак, що нагадував дитинство. Клара куштувала повільно, даючи ароматам заспокоїти її, поки одна з гостий, Наталка, промовила:
Вітаю зі студією йоги, Кларочко! Слідкую за тобою яка ж ти молодець!
Клара легенько почервоніла, ледь відповідаючи:
Дякую навіть не думала, що про мене дізнаються.
Тарас поглянув на неї з теплом і додав:
Я про це подбав: розповів друзям, а звідти новина розлетілася далі. У тебе вже ціла громада вітаю.
Слова лилися плавно, без метушні. Олена, торкаючись рукою долоні доньки, промовила:
Важко було відпустити тебе, кохана, але тепер я бачу, що ви обидвоє чудові люди.
Завязалася спокійна розмова про життя: плани Клари щодо студії, труднощі розширення; Тарас розповів про свої перші консультаційні проекти, про радість допомагати малому бізнесу розкрити потенціал. Бесіда йшла природно, без зайвих слів.
Згодом підняли тост: Андрій вигукнув:
За Клару, яка вчить нас, що там, де є серце, там є й зцілення! І за Тараса, який показує, яку силу має сміливість змінюватись!
Клара глянула на келих червоного вина, потім у вічі Тарасу. Підняла свій, голос їй тремтів:
За нас за те, що було, за те, що є, і за те, що, можливо, прийде.
Не було слів «кохання» чи «примирення», але погляди говорили самі за себе. У келиху, освітленому світлом люстри, відбивалися надії, які раніше навіть не сміли зявитися.
Вечір тривав у тихих смішках, історіях про подорож до Тоскани, жартах про те, як хтось, розливаючи суп, втопив ложку. Прості оповіді будували міст між минулим і теперішнім.
На завершення Олена подала десерт: лінцертове печиво з малиновим джемом, горіхові коржики з палою, фруктовий сорбет кожен елемент був витонченим і навіяним спогадами.
Тарас, стерши з пальця крихту, подивився Кларі у вічі й тихо сказав:
Думав, ніколи вже не поговоримо так просто і
