Оля й Тарас увійшли до хати, де тепле світло ночі просочувалося крізь широкі вікна, граючи у тонкому порцеляновому посуді на полицях. Марія розпростерла обійми, очі її сяяли від радощів і полегшення.
Дорогенькі мої, яка ж чудова нагода! скрикнула вона, обіймаючи їх по черзі. Олюню, доню моя, ти стала моєю з того дня, як переступила цей поріг. А ти, Тарасе… як же я рада тебе бачити, сину!
Жвавий гомін зустрічі ніби розтопив останні залишки напруження в кімнаті. Оля відчувала, як серце бється спокійніше, а посмішка переходила від зворушення до теплого, рідного почуття.
Господарка провела їх у святково прибрану вітальню, де вже чекав накритий стіл: біла скатертина, свіжі квіти в скромному букетику, витончений посуд, а в повітрі аромат паштету, гарячої юшки і ще теплих пиріжків.
Все готувала сама, сказала Марія. Меню підбирала з ностальгією за вашими вечорами… сподіваюсь, не образитеся, що все досить традиційно.
Тарас вдивлявся у матір із вологими очима; Оля з вдячністю оглядала витончені деталі. У цю мить прості слова його матері, перервані й щирі, здавались найправдивішим свідченням того, що було, і того, що ще могло бути.
До них приєдналися гості: тітка Марії, Ганна, з чоловіком Ярославом, що приїхали із Житомира, з ясними посмішками; потім близькі друзі Роман і Наталка, які тільки повернулися з Італії небагато людей, але з такими теплими поглядами, що без зайвих слів створили затишну атмосферу.
Усі сіли за стіл. Перша страва вершкова юшка з грибами, з підсмаженою цибулею і краплею сметани, смак, що нагадував дитинство. Оля куштувала повільно, даючи ароматам заспокоїти себе, поки одна з гостинних господарок, Люба, промовила:
Вітаю з твоєю студією йоги, Олю! Стежу за тобою онлайн яка ж чарівна там атмосфера!
Оля ледве помітно червоніла, ледь чутно відповідаючи:
Дякую… навіть не думала, що хтось це помітить.
Тарас глянув на неї з теплотою і додав:
Я про це скромно подбав: розмістив оголошення серед друзів, і новина розлетілася місцевими чатами. У тебе вже ціла спільнота, вітаю!
Серед цих людей слова лилися плавно, без метушні. Марія, торкаючись рукою долоні доньки, промовила:
Мені було важко відпустити тебе, кохана, але зараз… мені подобається, що я бачу. Ви обоє прекрасні люди.
Завязалася легка бесіда про життя: плани Олі щодо студії, виклики розширення; Тарас розповів про свої перші консультаційні проекти, про радість допомагати малому бізнесу розкривати потенціал. Розмова йшла сама собою, без зайвих зусиль.
Раптом тост: Ярослав підняв келих.
За Олю, яка навчає нас, що там, де є серце, там є й зцілення! сказав він, злегка змішуючи українську з житомирським говірком. І за Тараса, який показує, яку силу має сміливість змінюватись.
Оля глянула на келих червоного вина, потім у вічі Тарасові. Підняла свій, трохи тремтячим голосом:
За нас за те, що було, за те, що є, і за те, що, можливо, буде.
Слів «кохання» чи «примирення» не прозвучало, але погляди говорили за все. У келиху, що переливався у світлі люстри, відбивалися надії, про які вони навіть не здогадувалися раніше.
Вечір тривав серед тихих смішків, оповідань про минулу подорож до Карпат, жартів про те, як хтось одного разу втопив ложку в супі. Історії, хоч і прості, будували міцні мости між минулим і теперішнім.
На завершення, коли майже порожні тарілки стояли на столі, Марія подала десерт: лінгвізовий торт із малиновим джемом, горіхове печиво з палою пахвою та фруктовий сорбет кожна страва з ноткою ніжності й спогадів.
Тарас, струшуючи крихту з пальців, подивився Олі в очі і тихо сказав:
Я думав, ми вже ніколи не поговоримо так просто й спокійно. Але зараз… кожен крок того вартий.
Оля посміхнулась, і без слів відчула, як щось розвязується у грудях. Пізно, у теплому світлі, серед голосів минулого, але й із обіцянкою нового сьогодення.
Вийшовши на ґанок під зоряним небом, Оля й Тарас сіли на білі деревяні лавки. Мяке світло овіювало їхні обличчя; нічний спів додавав аромат квітів із саду, а ще один ледь помітний аромат пробачення.
Квартира 17А була для мене простором, спокоєм і страхом, що можу про щось шкодувати, сказала Оля. А 17Б… це був твій будинок далеко, але завжди поряд.
Тарас зітхнув.
Так. Не знаю, чи б я наважився жити поруч, але й йти геть більше не хотів.
Їхні погляди зустрілися без прикрас, тільки щирість. У цю мить не мали значення минулі болі. Ніби зірки, що мигтять уночі, дві долі знайшли тишу, з якої могло народитись щось нове людське, тепле, щире.
Вони підвелися й обійнялися під поглядом Марії,
