Ключ від сумнівів
Коли Соломія збиралася заміж, подруги наперебій розповідали їй страшні історії про свекрух. У кожної був свій жахливий приклад: одна — з позикою, інша — з підступами, третя — з відвертою ненавистю. У їхніх оповідях матері чоловіків були справжніми чудовиськами, які розривають молодий шлюб на шматки.
Соломія слухала, кивала, й у якийсь момент сама не помітила, як почала справді боятися майбутньої свекрухи. Тому коли стосунки з Дмитром стали серйозними, вона почала обережно, між іншим, розпитувати його про матір.
— Ти часто її відвідуєш? Вона впливає на твої рішення? Допомагає грошима?
Дмитро сміявся:
— Що за допит? Мама — звичайна людина. Я їй вдячний, звісно, вона мене виростила. Але в наше життя не лізе.
Ці слова трохи заспокоїли Соломію. Але зерна недовіри вже проросли. І коли Дмитро вперше привів її знайомитися з Оленою Миколаївною, дівчина чекала насторожено. Та ж та виявилася привітною, м’якою жінкою. Щиро раділа за сина й сипала компліментами:
— Яка ти в нас красуня! У вас із Дмитром будуть чудові діточки! Як же я чекаю онуків…
І все ніби складалося. Олена Миколаївна не втручалася, не дзвонила щодня, не з’являлася без попередження. Іногда просила сина про допомогу — чоловік помер кілька років тому, і їй було важко справлятися самій. Соломія тримала нейтралітет: без надтої близькості, але й без холодності. Аж поки не розмовляла з подругами.
— Та годі тобі, — заплющила очі Наталка. — Спочатку всі такі «люба, кохана», а потім випускають пазурі. Моя так само співала, а тепер носом крутить, бо я «не з їхнього кола». Не вірь їй!
— Ось-ось, — підхопила Іринка, яка пережила важкий розлучення. — Моя свікруха спочатку ледь не клялася в любові. А потім втягнула нас у позику, забрала гроші, а ми тепер її виплачуємо. Свекруха — це як бомба з часовим механізмом.
Соломія намагалася заперечити:
— Але Олена Миколаївна не така. Вона добра, вихована, здається…
— «Здається» — ключове слово, — скептично усміхнулася Наталка. — Почекаємо. Вона себе ще покаже.
І незабаром з’явився привід засумніватися. Одного разу Дмитро підійшов до дружини:
— Соломіє, мама попросила в борг. Хоче купити дачну ділянку з будиночком. Ти не проти, якщо ми дамо їй наші «заощадження»? Все одно поки збираємо на іпотеку…
Соломія схвилювалася:
— Сума неабияка. А вона точно поверне?
— Звісно. Каже, у батька були акції, вона їх продасть і все віддасть.
— Гм… — Соломія згадала розмову з подругами. — Мені це не подобається. Навіщо взагалі їй дача? Тим більше зараз…
Але Дмитро наполіг. Він вірив матері. Зрештою, переконав.
Коли Соломія розповіла про це подругам, ті влаштували справжній спектакль:
— Ось і почалося! Тепер ні грошей, ні квартири не побачиш. Наївна наша…
Час минав. Соломія все частіше ловила себе на тривозі. А раптом вони праві? А раптом Олена Миколаївна не збирається повертати гроші? Ця думка не давала спокою.
Одного разу, коли свекруха прийшла в гості, Соломія вирішила поговорити. Вона зайшла на кухню, де вже сиділи чоловік із матір’ю, і, не приховуючи напруги, промовила:
— Я б хотіла з вами дещо обговорити.
Олена Миколаївна обернулася з усмішкою:
— А ми теж хотіли поговорити, Соломійко, — лукаво подивилася на неї.
Соломія сіла. Серце глухо застукало. Про що вони шепотіли до її приходу? Що задумали?
Олена Миколаївна дістала із сумки акуратну коробочку:
— Це вам. Я обіцяла подарунок на весілля, але тоді не змогла. А зараз — прийшов час.
Дмитро кивнув дружині:
— Відкрий, любов.
Соломія відкрила кришечку… і побачила зв’язку ключів.
— Це що?..
— Це ключі від вашої квартири, — спокійно сказав Дмитро.
— Ти взяв кредит?!
— Ні, — усміхнувся він. — Мама купила нам житло.
— Що?.. — Соломія перевела погляд на свекруху.
— Так, доню. Коли помер мій чоловік, я продала його акції й поклала гроші в банк. Відсотки зростали. Я хотіла подарувати вам цей дім на ваше нове життя. А ту історію про дачу ми з Дмитром вигадали, щоб ти не здогадалася. Грошей не вистачало, і ваш внесок дуже допоміг.
— То… це правда? — Соломія була приголомшена.
— Звісно. Та квартира, яку ви з Дмитром дивилися й мріяли купити — тепер вона ваша, — сказала Олена Миколаївна. — Все оформлено. Квартира записана на вас обох.
Сльози навернулися на очі Соломії. Подруги, сумніви, страх — усе це зникло в одну мить.
— Дякую! Дякую вам! — вона кинулася обіймати свекруху. — Ми ніколи цього не забудемо!
У відповідь та лише тихо промовила:
— Живіть щасливо. І пам’ятайте — я вас люблю, обох.
Коли Соломія розповНаступного ранку вона прокинулася з відчуттям, ніби довгі роки блукала у темряві, а тепер, нарешті, побачила світло.
