Дощ тарабанив по шибках квартири так монотонно, ніби метроном, що рахує хвилини до фіналу. Михайло сидів на краю продавленого диванчика, згорбившись, як би прагнучи стати меншим менш помітним для своєї ж долі.
Його великі, колись сильні руки, що звикли вправлятися біля токарного верстата, безпорадно лежали на колінах. Пальці вряди-годи нервово стискалися ніби ловили щось невловиме. Михайло не просто дивився у стіну у старих шпалерах він бачив ніби карту своїх даремних маршрутів: від районної поліклініки до приватної діагностики в центрі Києва. В погляді така ж сірість, як у чорно-білому фільмі, замороженому на одному кадрі.
Ще один лікар, ще одне поблажливе: «Ну що ви хочете, роки своє беруть». Він не злився. Щоб злитись треба мати силу, а вона у нього давно скінчилась. Залишилась тільки втома.
Біль у спині то вже навіть не симптом, а цілий пейзаж його життя, фон до кожного кроку, кожної думки, білий шум безсилля, який заглушує все інше.
Він терпляче приймав пігулки, мастився мазями, лежав на холодних кушетках у фізіотерапевтичному кабінеті, почуваючись розібраним механізмом у кутку.
І цілий цей час він чекав. Пасивно, майже по-церковному, чекав, коли вже хтось держава, мудрий лікар чи відомий професор нарешті кине йому рятівний круг у його повільно затягуючий трясовині.
Дивився у горизонт свого життя і бачив там тільки сіру мжичку за вікном. Його воля, такою колись міцна в цеху чи вдома, лишилась хіба для одного терпіти і чекати дива збоку.
Сімя… Колись була. Але тихо розчинилася, щезла так, ніби й не було. Час пролетів непомітно. Спершу поїхала донька розумниця Калина, у велике місто за кращою долею. Він не перечив її вибору. Хотілось для доньчиної долі лише кращого. «Тату, я вам допоможу, тільки трохи стану на ноги», обіцяла вона по телефону. Хоч йому тоді вже не було важливо.
А тоді й жінка пішла. Не в крамницю, а назавжди. Рая згасла швидко лютувала саркома, запущена й безжальна. Він лишився сам не лише з хворою спиною, а й із німим докором до себе: живий, а Рая, його підпора зникла за три місяці. Він доглядав її до кінця, поки не став непримиримо хриплий кашель і в очах не зявилося те дивне, утікаюче світло. Востаннє, вже в лікарні, вона прошепотіла, тиснучи його руку: «Тримайся, Михасю…» Тоді й обірвався він остаточно.
Калина телефонувала, кликала до себе, у свою й так не простору зйомну квартиру, умовляла. Навіщо він їй там? Чужа хата, чужі стіни. Не хотів бути тягарем. А повертатись донька не збиралась.
Тепер лише менша Раяна сестра Валентина раз на тиждень по графіку заходила: приносила суп у пластиковому контейнері, гречку чи «макарони по-флотськи» з котлетою, а ще нову пачку анальгіну.
Як ти, Мишо? питала, скидаючи пальто. Він махав головою: «Та нічого». Вони мовчки сиділи, поки Валя наводила порядок у його барлозі ніби лад у речах міг навести лад у його житті. Залишала після себе запах чужих парфумів і ледь помітний, майже фізичний тиск обовязку.
Він був їй вдячний. І безмежно самотній. Самотність була не про відстань це була камера, складена із власного безсилля, туги та тихої злості на кривий світ.
Одного разу, в особливо сірий вечір, погляд його впав на зношений килим і завмер на ключі. Видно, загубив, коли ледве повертався з поліклініки.
Звичайний ключ. Просто залізяка. Він пильно вдивлявся, ніби то було щось неважливе, а якась дивина. Лежав. Мовчав. Чекав.
Михайлу згадався дід так чітко, ніби хтось клацнув вимикачем у запилюженій коморі спогадів. Дід, Петро Іванович, з однією рукою, акуратно підтискував пустий рукав за пояс і примудрявся завязати шнурки одинокою рукою й напівзігнутою виделкою. Спокійно, уважно, з тихим переможним пирханням, коли вдавалося.
Дивись, Михасю, казав він з особливим вогником у очах. Інструмент завжди десь поруч. Просто він часом прикидається мотлохом. Головне побачити в хламі друга.
Михайло тоді, ще хлопчаком, думав, що дідові слова звичайна стареча балаканина, байки для підняття духу. Дід був героєм, а герої ніби можуть усе. А він? Він простий чоловік, його особиста війна з болем не залишала місця для геройських фокусів зі срібними ложками.
Тепер, вдивляючись у ключ, згадав ту сцену зовсім по-іншому як докір. Дід не чекав рятівника. Взяв виделку і переміг. Не біль, не втрату переміг саме безпорадність.
А що взяв у руки Михайло? Лише чекання гірке, пасивне, складене під порогом чужої допомоги. Ця думка сколихнула його десь із середини.
І ось цей ключ… Ця залізяка стала раптом тихим наказом. Він підвівся спершу скривившись від звичного болю, та це вже не мало значення.
Зробив два човгаючих кроки, підтягнувся. Сустави похрустіли, наче битий лід під ногами. Взяв ключ. Спробував розігнутись і знайома білка болю вдарила в поперек. Завмер, стискаючи зуби, чекаючи, коли відпустить. Але не повернувся на диван, а, захекавшись, підійшов до стіни.
Зовсім не думаючи, притиснув тупий кінець ключа до шпалер саме там, де тягнуло найбільше, і обережно, з мінімальним зусиллям, почав навалюватися на нього всім тілом.
Не було мети «розімяти» чи «помасажувати». Це не лікування, а просто спроба навантаження простого, справжнього, майже грубого стискання болю об біль, реальності в реальність.
Він шукав точку, де ця боротьба не провокувала новий напад, а приносила якесь притуплене, дивне полегшення ніби щось там всередині відпускало хоча б на міліметр. Ключ змістив трішки вище, потім нижче. Знову натиснув. Повторив.
Кожен рух був повільний, уважний на слух свого організму. Це не лікування, а переговори. А договір підписував незвичний інструмент старий ключ від дверей.
Дивно, але наступного вечора, коли біль накотив, він зробив так само. І потім ще раз. Знайшов місця, де натиск не болів, а допомагав ніби зсередини розтискав лещата.
Почав використовувати міжкімнатний косяк, щоб легенько розтягуватись. Кружка з водою на тумбочці нагадувала треба пити. Просто воду, зовсім задарма.
Михайло перестав сидіти склавши руки. Користувався всім, що було: ключем, косяком, підлогою для найлегшої зарядки. Вів зошит не про біль, а про «ключові перемоги»: «Сьогодні простояв біля плити на п’ять хвилин довше».
Поставив на підвіконник три порожніх баночки з-під шпрот, що збирався викинути. Набрав землі під будинком та й посадив у кожну невеличку цибулину. Не грядка, але три банки життя відповідальність.
Минув місяць. На прийомі лікар, роздивляючись нові знімки, підвів брову:
Є зміни. Ви щось робите?
Так, сказав Михайло просто. Користуюсь підручним.
Про ключ не згадав. Лікар би не зрозумів. Але Михайло знав: рятівник не припливе кораблем. Він просто валявся на підлозі, поки він дивився у стіну.
Одного разу в середу, коли Валя прийшла з черговим супом, вона аж завмерла в дверях. На підвіконнику, у консервних банках, пишно зеленіла свіженька цибуля. В кімнаті більше не пахло лікарями та затхлістю, щось інше витало у повітрі надія.
Ти це що? тільки й спромоглась мовити вона, побачивши його впевнено стоячим біля вікна.
Михайло якраз обережно поливав свої сходи гурткою.
Город, пояснив. І після паузи: Хочеш лука? Свіжий, для супу.
Цього разу вона залишилась довше. Пили чай, і він без жодної скарги на здоровя розповів, як щодня піднімається сходами у своєму будинку на один зайвий проліт.
Порятунок не прийшов у вигляді доктора з диво-мікстурою. Він був у ключі, косяку, банках і звичайних бетонних сходах.
Порятунок не зцілює ані біль, ані втрату, ані вік. Він просто дає тобі у руки інструмент не для виграшу війни, а щоби щодня вигравати свої маленькі бої.
І виявляється, коли перестаєш чекати золотий міст із неба, а помічаєш звичайні бетонні сходи під ногами йдеш ними тихенько, неквапливо, але впевнено. Крок за кроком. Ішов значить, жив.
А під вікном, у трьох жерстяних банках, буяли зелені пера цибулі. І це був найкращий город на світі.
