Матір для Соломійки.
— Петрику, іди їсти, — тихо сказала няня Оксана.
— Ні, — відповів він, дивлячись у вікно, — ні.
— Петрусю, іди.
— Ні-і-і, — закричав, затупав худими ніжками в коричневих колготах, — ні, мама там.
— Мама прийде пізніше, іди.
— Що тут коїться? Оксанo Миколаївнo, що ви мені влаштували? Марш до столу!
Зла тітка схопила крикливого Петра за комір сорочки й потягла до столу. Вона запихала йому в рот сірі, холодні макарони. Петро кричав і вив’южувався, а вона силоміць годувала.
— Жри, падлюко, жри!
Решта дітей швидко застукали ложками по алюмінієвим мискам.
— Навіщо ви так, Галино Демидівно? Вони ж діти, — шепотіла няня Оксана, зриваючись на сльози.
— Діти? — виплюнула зла тітка. — Які діти? Це майбутні злочинці, як і їхні мамцї! Злодійки, вбивці!
— А-а-а! — верещав Петрик, впавши на підлогу. — До мами хо-о-чу! Мамо-о-о!
— Замовкни, мале!
Двері рипнули.
— Що за галас? — запитала ще одна сердита жінка. Навіть Петро притих. — Що тут?
— Ось, бунтує, їсти не хоче.
— Чий це?
— Соломії Дзюбенко.
— А, цієї божевільної… Виведіть його. Мати прийшла.
Петрик скрикнув і кинувся вперед, впився в рідні, худі й гострі коліна.
— Мамо, мамо…
Мати сіла прямо на підлогу, цілувала худеньке тіло сина, притискала до себе тонкими, як гілочки, руками. Шепотіла слова, зрозумілі лише їм двом.
— Ой, не можу… не можу дивитися, — плакала стара няня, баба Параска, яка бачила на своєму віку стільки, що й на десять романів вистачило б. — Чи я вже стара? Дивись, як він її любить… А вона?
Хоч і божевільна, але як кохає! Іншим матерям варто в неї вчитися.
— Пф, кохає… Вона тільки поблажливості хоче! Незабаром дитину заберуть, а вона нову приведе… Знаю я їх.
— Зла ти, Галю.
— А що не так? Вона знайде, кому підставитися, і знову поблажливість отримає.
— Ти ж жінка, як так можна?
— У неї дітей нема, їй не зрозуміти, — хтось із персоналу кинув.
— Ну й що? Ось у Оксани теж нікого нема, але ж вона не загрубіла. Вибач, Оксанко.
— Та годі вам! Все одно всім начхати, скільки і від кого народжувати.
Оксана йшла після зміни й думала над словами Гал— Добре, мамо, — прошепотіла Соломія, стискаючи руку Тетяни, — поїдемо додому.
