Мене звуть Олеся, і я живу в невеличкому містечку на Поділлі, де зелені пагорби обіймають стародавні традиції. З дитинства я мріяла про велику родину, про дім, наповнений дитячим сміхом, і про чоловіка, який буде моєю опорою. Але доля розпорядилася інакше, і тепер моє серце розривається між любов’ю до чоловіка й обов’язком перед найближчими.
Мій перший шлюб був сповнений надій, але розпався через вісім років. Ми з чоловіком так і не стали батьками, і цей біль став прірвою між нами. Розлучення залишило в душі пустку, і я вже не вірила, що знайду щастя. Але доля подарувала мені зустріч із Богданом — чоловіком, який повернув мені віру в кохання.
Богдан пережив трагедію: його дружина померла, залишивши його самого з двома дітьми. Я полюбила його за силу, за турботу про сина й доньку, за те, як він тримався, незважаючи на горе. Коли ми одружилися, я переїхала до його просторого дому на околиці, а моя квартира в центрі залишилася мамі й бабусі. Там вони й живуть — мої найдорожчі люди, яких я не можу зрадити.
Моїй бабусі, Ганні Миколаївні, 85 років, а мамі, Марії, 64. Вони ще повні сили: самі прибирають, готують, ходять по продуктові. Мама навіть підробляє в інтернеті, редагує тексти, щоб не сидіти без діла. Я намагаюся бувати в них якомога частіше, привозити продукти, допомагати по господарству. Але в глибині душі в мене є мрія, яка не дає мені спокою: я хочу, щоб мама й бабушка жили з нами, під одним дахом, як справжня родина.
Але Богдан категорично проти. Його відмова — ніж у серце. Він вирів у домі, де три покоління родичів жили разом, і для нього це було тягарем. Бабусі й дідусі втручалися в його життя, давали поради, контролювали кожен крок. Богдан заприсягнувся, що ніколи не допустить такого у своєму домі. «Я хочу, щоб у нас було своє життя, Олесю,— каже він.— Без чужих голосів і правил». Але як я можу пояснити, що для мене мама й бабуся — не чужі, а частина мого серця?
Я живу в домі Богдана, і це його територія. Я не можу наполягати, не можу вимагати. Але кожного разу, коли їду від мами й бабусі, я відчуваю, як усередині щось ламається. Вони ще справляються самі, але я знаю: прийде день, коли їм знадобиться моя допомога. Бабуся вже ходить з труднощами, а мама, хоч і не скаржиться, швидше втомлюється, ніж раніше. Як я зможу залишити їх одних, коли вони будуть потребувати мене?
Я намагалася говорити з Богданом, але кожна розмова закінчується сваркою. Він не хоче чути про переїзд моїх рідних, а я не можу уявити, що покину їх. Ця думка душить мене вночі, коли я лежу без сну, дивлячись у стелю. Якщо Богдан не передумає, я опиняюсь перед жахливим вибором: чоловік чи родина, яка виростила мене. Розлучення — це останнє, чого я хочу. Я люблю Богдана, люблю його дітей, яких уже вважаю своїми. Але зрадити маму й бабусю? Це понад мої сили.
Кожного дня я молюся, щоб Богдан пом’якшав, щоб він зрозумів, як важливі для мене мої рідні. Але час йде, а його серце залишається закритим. Я стою на роздоріжжі, і страх сковує мене. Якщо я втрачу чоловіка, моє життя розвалиться. Але якщо я покину маму й бабусю, я ніколи не пробачу собі цієї зради. Як мені знайти вихід, якщо обидва шляхи ведуть до болю?
