“Ти кого до дому ведеш, сину…”
Оксана Іванівна провела цілий день біля плити. Приготувала улюблені страви — накрутила вареників, спекла пахучу курку з хрусткою скоринкою, поставила холодцю. Сьогодні був особливий вечір — її син Денис вперше мав привести наречену.
В оселі сяяло чистотою, скатертина лежала без зморшки, а пиріг на підвіконні вже охолонув. Вона кілька разів поправляла волосся, дивилася у дзеркало, серце билося тривожно. Так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Прокленів замок. Оксана підвелася: “Вони прийшли!” — але зупинилася, почувши приглушені голоси.
— Денис, ти жартуєш? Це твоя хата?.. Ніби музей якийсь, — зневажливо кинула Мар’яна.
— Тихіше, Маруся… Мама почує. Ну чого ти так…
— Та хай собі чує! Може, зрозуміє, що цей старий хлам давно треба викинути! — з лютостю штовхнула ногою бабусину скриню в коридорі.
— Що це за поведінка?! — Оксана вийшла з кімнати, обличчя побіліло, очі палали. — Ви в моєму домі, а не на базарі.
Повітря згустилося від тиші.
Мар’яна навіть не вибачилася. За вечерею крутила носом, ледве чіпала їжу, постійно натякала, що все тут “застаріле”, і вони тут не залишаться, поки не зроблять євроремонт.
Оксані зробилося погано. Вона мовчки вийшла на балкон, притиснула долоню до грудей. За тридцять років вперше пошкодувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Денису не було й року. Вона тягнула все сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став “заважати” чужій жінці.
Коли Мар’яна оголосила, що вагітна, Оксана промовчала. Вже розуміла — від цього союзу добра не буде. Занадто різні світи. Але заради онука, заради сина… Вона запропонувала: “Живіть тут. Хата велика. Кімнату переробите під себе.”
— Однієї кімнати замало! — огризнулася Мар’яна. — Ми продамо ці руїни і купимо дві нові хати.
— Я не дозволю розпродати те, що мої батьки будували все життя! — Оксана не втрималася.
Наступного дня Денис прийшов з паперами. Просив виділити його частку. Вона, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як знаєш. Тільки знай — з цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину роду.
Через тиждень Оксани не стало. Тихо, уночі, у сні. Денис знайшов її фото на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабусиного фортепіано.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише ехо.
А меблі… Меблі Мар’яна вже встигла збути.
Через три роки Денис жив у “своїй” однушці. Сам. Мар’яна з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл з зеленим сукном стояв у кутку. Поруч — фото матері. І кожного вечора він беззвучно благав у неї прощення…
