Любить? Чи не любить?.. А може, просто себе?
– Як це – не можеш вибрати? – Соломія дивилась на подругу з таким осудом, ніби та зізналася в злочині. – Якщо метаєшся між двома чоловіками, то жодного з них не любиш. Це ж очевидно, як сонце в небі.
– Тобі, може, і очевидно, а мені – ні, – важко зітхнула Марічка. – Обидва мені подобаються. Кожен по-своєму гарний.
– Та ти просто сама собі подобаєшся більше за всіх, от і тягнеш їх за собою, – різко продовжила Соломія. – Коли любиш, то не граєш почуттями інших. Це нечесно. Це підло.
– Легко тобі говорити, – відвернулася Марічка. – Не всі такі ідеальні, як ти. Я вчуся кохати. У мене немає досвіду. У понеділок здається, що перший – він. У вівторок – точно другий. У середу знову перший. Я не можу розібратися. Це ж не смішно. Обидва хороші. І обидва не чужі.
– Підкинь монетку, якщо не можеш визначитися, – буркнула Соломія. – Краще, ніж ці муки між двома вогнями. І совість чиста буде.
– Дякую за пораду. Іди свої монетки в фонтан кидай, може, на щастя. І не забувай, що в тебе, може, й вибору ніколи не було. Чи не було з кого вибирати?
– Та я б ніколи так не брехала! – з викликом сказала Соломія. – У мене є Богдан. Він мене любить. А я його. І у нас все добре.
– Ну-ну. Щастя й любові, – гірко посміхнулася Марічка.
…
Минуло три роки. Соломія сиділа сама в напівпорожньому бару і ридала. Перед нею стояла склянка з уже теплим вином. В голові крутився той давній розмова.
«Ніколи не кажи “ніколи”» – хто б міг подумати, що вона опиниться в тій самій ситуації. Тільки тепер мучилася, не знаючи, кого обрати… Вона. Та сама Соломія, яка колси роздавала поради направо й наліво.
Зі Святославом вони були разом більше року. Все здавалося ідеальним. Він – надійний, розумний, турботливий. Мрія, а не чоловік. І так, з серйозними намірами.
Але раптом у її житті знову з’явився Богдан. Так, той самий. Колишній. З яким колись зустрічалася. Який пішов від неї, бо почав ревнувати, підозрювати, злитися через дрібниці.
Вони розійшлися, коли стало зрозуміло – він більше не дивиться на неї, як на кохану жінку. Соломія перетворилася для нього на пусте місце. Все було «не так»: не те сказала, не те вдягла, не туди подивилася… А потім – тиша. Розрив. Біль. Місяці самотності.
І раптом – дзвінок. «Привіт, як справи? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемось…»
Вона пішла. Просто звички заради. Просто щоб переконатися – все давно минуло.
А там – збентежений Богдан. Самотній, пригнічений. Без роботи, з хворою матір’ю, не знайшовший собі нікого. І він говорив. Говорив без зупинки. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неї є інший. Що вона, можливо, щаслива. Що її чекають.
Богдан почав писати. Дзвонити. Запрошувати. Вони стали бачитися. Невинно. Але все частіше.
Зі Святославом усе залишалося, як раніше. Він був поруч. Піклувався. Дарував подарунки. Ніжно тримав за руку. Дивився… тим самим поглядом. Теплим, закоханим. Завжди.
А Богдан… Це було, як повернення в минуле. Компанія, спільні друзі, вечірки, концерти, поїздки. З ним – ніби назад у юність. Святослав цього не розумів. Він – серйозний. Зайнятий.
Соломія розривалася. Серце боліло. Святослав – той, з ким можна будувати майбутнє. Богдан – той, кого все ще шкода. І, може, любиш?
Вона знову і знову прокручувала в голові варіанти. Як сказати правду? Як вибрати?
І одного вечора, коли вже не могла терпіти, набрала номер тієї самої Марічки. Вибачитися. Попросити пробачення за ті слова.
– Пробач мені за той розмову… тепер я розумію, як тобі тоді було.
– Пробачити за що? – щиро здивувалася Марічка. – Я навіть не пам’ятаю, кого вибирала. Це було так давно.
– А тепер я на твоєму місці. Між двох. Не можу вибрати. Страшно. Дуже.
– Невже ти думаєш, що коли любиш – це може бути «між двох»? Ти просто не любиш жодного. А себе – дуже. А якби хтось так робив із тобою? Зустрічався одночасно з двома, кого б ти любила – його?
– Нікого, – прошепотіла Соломія.
– Ось тобі й відповідь. Нікого. Бо так роблять ті, хто любить лише себе. Соломія, якщо один із них тобі справді дорогий – подивися на нього. Уяви, що його немає. Що він пішов. Що ти більше ніколи не побачиш, як він посміхається тобі, як тримає тебе за руку…
– Святослав, – раптом вирвалося в Соломії.
Вона відчула мурашки. Уявила. Без цих очСерце раптом стиснуло від болю – бо вона зрозуміла, що не може уявити життя без нього.
