Любов без права на близькість
Олена Миколаївна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни залишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панувала звична метушня — медсестри сновали між палатами, родичі пацієнтів тихо перемовлялися по кутах.
— Докторе Коваленко, до вас відвідувач, — повідомила молоденька медсестра Даринка, зазираючи до кабінету.
— Хто саме?
— Родич пацієнтки з сьомої палати. Козак, здається.
Олена Миколаївна кивнула і відклала історію хвороби, яку вивчала. Козак. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивими скронями й стомленими каріми очима. Андрій Козак тримав у руках пакет із фруктами й виглядав схвильованим.
— Добрий день, докторе. Як почувається моя дружина?
— Сідайте, будь ласка, — Олена Миколаївна показала на стілець перед столом. — Стан Марії Степанівни стабільний. Вона добре реагує на лікування.
Андрій полегшено зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я так хвилювався весь тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Олена Миколаївна дивилася на цього чоловіка й відчувала знайомий біль у грудях. Біль, який поселився там півроку тому й не давав спокою.
— Андрію Івановичу, ваша дружина сильна жінка. Інсульт був невеликим, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичного життя.
— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй прямо в очі. — Я знаю, що ви працюєте з Марусею більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала.
Олена Миколаївна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Марії Степанівні більше уваги, ніж іншим пацієнткам. Але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
— Це моя робота. Кожен пацієнт заслуговує уваги.
— Тим не менше, дякую. Можна я її відвідаю?
— Звісно. Тільки не перевантажуйте її довгими розмовами.
Андрій підвівся зі стільця, але не поспішав іти.
— Докторе, можна вам особисте запитання?
Олена Миколаївна напружилася.
— Слухаю.
— Ви заміжня?
Питання зависло в повітрі. Вона дивилася на Андрія й розуміла, що це не проста цікавість. У його очах читалося те саме почуття, що й у неї.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Не заміжня.
— Зрозумів. Пробачте за нескромність.
Він повернувся до дверей, але на порозі озирнувся.
— Олено Миколаївно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…
— Не треба, — перебила його вона. — Будь ласка, не треба.
Андрій кивнув і вийшов. Олена Миколаївна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася й підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.
Все почалося у жовтні, коли Марію Степанівну привезли з першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко пішла на поправку. Але її чоловік Андрій щодня приходив до лікарні, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.
Спочатку Олена Миколаївна просто спостерігала за цією родинною ідилією. Така турбота була рідкістю. Зазвичай родичі відвідували хворих час від часу, а деяких взагалі ніхто не навідував.
Але потА потім почала помічати, що чекає на появу Андрія у відділенні, що прислухається до його голосу в коридорі, що знаходить привід затриматися біля сьомої палати, коли він там.
