Ох, слухай, кохана, як то кажуть, не всяка Соломія – Львівська, не всякий Дмитро – Київський. Святих на землі ций обмаль. Тож не суди, а глянь краще у власне серце. Така вже ти старанна жона була своєму Дмитрові? – моя бабуся прищурилася, наче знала відповідь.
– Бабусю, та ж Дмитро пішов до моєї подруги! Де ж справедливість? Мовчати мені? – я скрипнула зубами.
– Але ж не мчати до його роботи й не скаржитися його начальству, який твій чоловік – бабник! Ганьби наберешся, й усе. Знаємо, бували… Обдурені жінки плакалися у всяких кабінетах. Та ж кохання не знає наказів та заборон. Не поможе, дитино. Покорися. А час покаже, хто є хто, – баба була спокійна.
Новина про чоловіка-зрадника та подругу-зрадницю її ніяк не вразила, наче звичайна подія.
Гм, «покорися», легко сказати. Подруга Оксана – справжня гадюка підколодна. Свого чоловіка поховала, за мого взялась. Не вдасться, не віддам!
Завидував, бувало, мій Дмитро на Оксану. Якось компанією в лазню ходили. Він і очей не міг відірвати від Оксани. Аж облизувався, як кіт до сметани. Поглядом обіймав і цілував подругу, вбілену у простирадло. Та я якимсь чином не надавала цим півнатякам значення.
Оксана, безперечно, врода, м’яка, душевна. І що? Ми з Дмитром прожили шістнадцять років, син Данило є. Я міцно вірила, що моя родина тверда й ніяка лиха сила її не зламає.
У Оксани з Андрієм дітей не було. Знаю, Оксана дуже сумувала через це. За Андрія не скажу, він більше мовчав. Гадаю, болів по-чоловічому. Дружили домами. Часто їздили на природу, разом відпочивали. Веселились, як уміли. Та мабуть, усьому свій час. Лиха постояла на порозі, посміхаючись.
– Марусю, Андрія «Швидка» забрала! Інфаркт. Боже, казала ж йому: «Ходімо з притулку дитину візьмемо!» Ні, мовчав та мрачнішав. Тепер не знаю, чи вистоїть? – Нещасна Оксана ридала.
– Заспокойся, Оксанко! Усе буде добре! Побачиш, Андрій твій сильний, – щиро розважаю подругу.
– Ех, Марусю! Як жити без Андрія, не уявляю! Він у мене – зірка в небі, квіточка в полі. Що я сама? – схлипувала Оксана.
– Не ховай раніше часу, Оксанко. Зберіться. Не розмокчи. Фарби, манікюр, зачіска… Усмішку на лице, та до чоловіка в лікарню! Андрій знову в тебе закохається й швидше видужає…
Тоді все обійшлося. Андрія підлікували, на ноги поставили. Життя течію знайшло.
Незабаром Оксана з Андрієм усиновили трирічну дівчинку Соню. Сім’я стояла на вершині щастя.
– Ось тепер і вмірати не страшно! – несподівано промовив Андрій під час свята.
– Та що ти? Тепер тільки жити, доньку ростити, – ми здивувались.
– До того, що не дарма вік прожив. Хоч одну дитячу душу пригрів. На жінку свою Оксану надії кладу. Вона впорається з дочкою. Дозволяю їй заміж вийти, якщо що… – Андрій говорив загадками, з невимовно
А дивлюсь я тепер, як у цих зелених листках калина цвіте, і згадую бабині слова про те, що кохання — воно справді, як та пташина пісня, не в кайдани його, і спокій у душі знайшла — бо кожна людина свого щастя на цьому світі шукає, якось так, друже.
