Коли багато років тому в наш провінційний Житомир приїхала висока, граціозна, неймовірно гарна жінка зі Львова, весь наш двір завмер. Її звали Оксана Степанівна, і вона була ніби з іншої планети — горда постава, ледь помітна усмішка, погляд, від якого чоловіки губили голову, а жінки… одні заздрили, інші захоплювалися. Вона приїхала за розподілом після університету, і нам, місцевим, здавалося, що на нашу вулицю ступила справжня чужинка.
Оксана ніколи не бігала по магазинах. Достатньо було шматка тканини, котушки ниток, голки — і через кілька днів вона вже виходила на вулицю в пальто, яке запросто могло б прикрасити обкладинку журналу. Вона шила сама, вишивала, в’язала, а витончені візерунки на її сукнях викликали шепотіння та заздрісні погляди. Ми, дітлахи, бігали до неї додому, гралися її яскравими парасолями — у неї їх була ціла колекція! А вона, сміючись, вчила нас «ходьбі по подіуму» й дозволяла уявляти себе моделями.
Незважаючи на увагу чоловіків, заміж Оксана Степанівна довго не виходила. Можливо, їх лякала її незалежність, краса і, головне — гідність. Та все змінилося ближче до сорока. Тоді вона працювала бухгалтеркою на меблевій фабриці, і у неї зав’язався бурхливий роман із директором. Чоловік був одружений, тож пліток вистачало. Особливо коли на світ з’явився син — Андрійко, схожий на батька як дві краплі води. По двору пішли перешіптування, звинувачення, осудливі погляди. Та Оксана трималася гордо. Вона звільнилася, але не залишилася без грошей. Її коханий вчинив по-людськи: забезпечив її, купив квартиру, і, як неважко здогадатися, вся мебель у ній була з тієї самої фабрики.
Я росла разом із Андрійком — тим самим хлопчиськом. Наша пісочниця, ігри, свята. Оксана ладнала з усіма жінками у дворі, допомагала, шила, завжди зустрічала з теплотою. Її квартира була немов оазис — відчинені двері, запах пирогів, добрі очі. Але перед школою мою сім’ю перевели в інший район, і зв’язок із ними поступово зник.
Минули роки, і після університету, у відрядженні до Тернополя я раптом побачила знайому ходу. Жінка сідала в авто, їй допомагав чоловік, у рисах якого я впізнала дорослого Андрія. Я підійшла — і раптом двері відчинилися:
— Марійко! Впізнала? А я тебе відразу! — це була вона, Оксана Степанівна, незмінна, елегантна, жива.
Ми їхали разом, балакали. І раптом вона сказала те, від чого у мене мурашки побігли:
— Уяви, я закохалася… У мої-то роки! Ми з Віктором познайомилися на Карпатах, спочатку це був просто курортний роман, а потім — справжнє кохання. П’ять років разом… А тепер його діти — дорослі, забезпечені, та все бояться, що я «відберу» у них будинок. Ось і почалися докори, тиск… Він охолов, і ми розійшлися.
У її голосі була сумна нота, проте очі не погасли. Ми попрощалися біля готелю. Вона поїхала з сином, а я повернулася в номер і довго не могла заснути.
Минуло кілька років. Зовсім випадково я зустріла Андрія в кав’ярні. Ми сіли, згадували дитинство, і він розповів продовження:
— Мати не витримала. Поїхала до нього. Сама, без попередження. І прямо в дорозі — інсульт. Подзвонили з лікарні, я кинувся туди. Лікарі не давали шансів… Але вона виборолася. Уяви? Повернулася додому через місяць.
Я була в шоці. Жінці, якій було вже за сімдесят, кинулася в інше місто — заради кохання. Не заради грошей, не заради вигоди — просто тому, що не могла жити без нього. Я запитала:
— І як вона зараз?
Андрій усміхнувся:
— Нещодавно прибирау її шафі — знайшов сумку з паспортом, квитками та парадною сукнею, бо вона знову збиралася їхати до нього.
