Любов без права на близькість
Оксана Петрівна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни лишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панувала звична метушня — медсестри снули між палатами, рідні хворих тихо перемовлялися по кутках.
— Доктор Коваленко, до вас відвідувач, — повідомила молода медсестра Марічка, зазирнувши у кабінет.
— Хто саме?
— Родич пацієнтки із сьомої палати. Шевченко, здається.
Оксана Петрівна кивнула й відклала історію хвороби, яку вивчала. Шевченко. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти із сивими скронями й стомленими карими очима. Андрій Шевченко тримав у руках пакет із фруктами і виглядав шанобливим.
— Добрий день, докторе. Як почувається моя дружина?
— Сідайте, будь ласка, — Оксана Петрівна вказала на стілець перед столом. — Стан Наталії Іванівни стабільний. Вона добре відгукуєтся на лікування.
Андрій полегшено зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Дякувати Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Оксана Петрівна дивилася на цього чоловіка й відчувала знайомий біль у грудніх. Біль, який оселився там півроку тому й не давав спокою ні вдень, ні вночі.
— Андрію Миколайовичу, ваша дружина — сильна жінка. Інсульт був не дуже масштабний, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичайного життя.
— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй просто у вічі. — Я знаю, що ви працюєте з Наталеєю більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала.
Оксана Петрівна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Наталії Іванівні більше уваги, але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
— Це моя робота. Кожен пацієнт вартий уваги.
— Все одно дякую. Можна я її відвідую?
— Звичайно. Тільки не виснажуйте її довгими розмовами.
Андрій піднявся зі стільця, але не поспішав іти.
— Докторе, а можу поставити вам особисте питання?
Оксана Петрівна напружилася.
— Слухаю.
— Ви заміжня?
Питання зависло у повітрі. Вона дивилася на Андрія й розуміла — це не просто цікавість. У його очах читалося те саме почуття, що гризло її саму.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Не заміжня.
— Зрозумів. Вибачте за нетактовність.
Він рушив до дверей, але на порозі обернувся.
— Оксано Петрівно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…
— Не треба, — перебила вона його. — Будь ласка, не треба.
Андрій кивнув і вийшов. Оксана Петрівна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася й підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.
Все почалося у жовтні, коли Наталію Іванівну привезли із першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко пішла на поправку. Але її чоловік Андрій щодня приходив у лікарню, носив дружині домашню їжу, читав їй книгу, розповідав новини.
Оксана Петрівна спочатку просто спостерігала за цією сімейною ідилією із професійною цікавістю. Така забота була рідкістю в її практиці. Зазвичай рідні відвідували хворих від випадку до випадку, а деяких і взагалі ніхто не відвідував.
Але поступово вона почала помічати, що чекає появи Андрія у відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що знаходить привід затриматися біля сьомої палати, коли він там.
А він, здавалося, теж почав звертати на неї увагу. Запитував про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони розмовляли про книги й фільми. Нічого ганебного — звичайна людська спілкування.
Але почуття не питають дозволу. ВЧерез рік, коли Наталія Іванівна пішла з життя, Оксана й Андрій зустрілися біля її могили, і в цю мить дощ перестав, наче сама доля дарувала їм право на щастя.
