Ой, слухай, я розкажу тобі таку історію…
Коли багато років тому в наше невеличке містечко Бережани приїхала висока, граціозна, неймовірно гарна жінка зі Львова, весь наш двір завмер. Її звали Оксана Романівна, і вона була ніби з іншого світу — королівська постава, лагідна усмішка, погляд, від якого чоловіки губляли голову, а жінки… ну, одні заздрили, інші милувались. Вона приїхала за розподілом після університету, і нам, місцевим, здавалося, що на нашу вулицю ступила справжня пані.
Оксані ніколи не були потрібні бутики чи дорогі магазини. Достатньо було шматка тканини, котушки ниток, голки — і за кілька днів вона вже виходила на вулицю в пальто, яке легко могло б прикрасити обкладинку журналу. Вона шила сама, вишивала, в’язала, а витончені візерунки на її одязі викликали шепіт і захоплені погляди. Ми, дітлахи, тікали до неї додому, гралися її яскравими парасольками — у неї їх була ціла колекція! А вона, сміючись, вчила нас «ходьбі як моделі» і дозволяла уявляти себе на показі мод.
Попри увагу чоловіків, заміж Оксана Романівна довго не виходила. Можливо, їх лякала її незалежність, краса і, найголовніше — гідність. Але все змінилося ближче до сорока. Тоді вона працювала економістом на місцевій меблевій фабриці, і у неї спалахнув пристрасний роман із директором. Чоловік був одружений, тому пліток вистачало. Особливо коли на світ з’явився син — Андрійко, схожий на батька як дві краплі води. По двору пішли пересуди, осуди, шепівали за спиною. Але Оксана трималася гордо. Вона звільнилася, але не залишилася без грошей. Її коханий вчинив благородно: забезпечив її, купив квартиру, і, як неважко здогадатися, вся мебля там була з тієї самої фабрики.
Я росла разом з Андрійком — тим самим хлопчиськом. Наша пісочниця, ігри, свята. Оксана знаходила спільну мову з усіма жінками у дворі, допомагала, шила, завжди зустрічала з теплом. Її квартира була немов оазис — відчинені двері, запах пирогів, добрі очі. Але перед школою мою родину перевели в інший район, і зв’язок із ними поступово зник.
Минули роки. Вже після університету, у відрядженні в Чернівцях я раптом побачила знайому ходу. Жінка сідала в машину, їй допомагав чоловік, в обрисах якого я з подивом впізнала дорослого Андрія. Я підійшла, і раптом дверцята відчинилися:
— Наталко! Впізнала? А я тебе відразу! — це була вона, Оксана Романівна, незмінна, елегантна, жива.
Ми поїхали разом, балакали. І раптом вона сказала те, від чого у мене мурашки побігли:
— Уяви, я закохалась… У свої-то літа! Ми з Олександром познайомились на відпочинку в Карпатах, спочатку це був просто курортний роман, а потім — справжнє кохання. П’ять років разом… А тепер його діти — дорослі, забезпечені, але все бояться, що я «заберу» у них будинок. Ось і почалися докори, тиск… Він охолов, і ми розійшлися.
У її голосі була сумна нота, але очі не втратили вогню. Ми попрощалися біля готелю. Вона поїхала з сином, а я повернулася в номер і довго не могла заснути.
Минуло пару років. Випадково я зустріла Андрія в кав’ярні. Ми сіли, згадували дитинство, і він розповів продовження:
— Мама не витримала. Поїхала до нього. Сама, без попередження. І прямо в дорозі — інсульт. Подзвонили з лікарні, я кинувся туди. Лікарі не давали шансів… Але вона виборолася. Уявляєш? Повернулася додому через місяць.
Я була в шоці. Жінка, якій було вже за сімдесят, кинулася в інше місто — заради кохання. Не заради грошей, не заради вигоди — а просто тому, що не могла жити без нього. Я запитала:
— І як вона зараз?
Андрій усміхнувся:
— Недавно прибирав у її шафі — знайшов сумку. Паспорт, косметичка, сукня, квитки… Знову зібралась їхати! Кажу: «Мамо, ну ти ж тільки видужала!» А вона: «Жити треба, Андрію. Поки серце б’ється — треба любити».
Я сиділа, не знаючи, що відповісти. Перед очима знову постала та Оксана Романівна з дитинства — яскрава, вільна, яка не підкоряється ніяким правилам. Вона не змінилася. Тільки стала ще сильнішою.
І тоді я зрозуміла: кохання не має віку. Його не загнати в рамки. Воно приходить тоді, коли душа відкрита — навіть якщо тобі за сімдесят. Головне — мати сміливість впустити його в себе.
