—Дівчата, признавайтесь, хто з вас Олеся? — дівчина з хитрим поглядом окинула нас із подругою.
—Я Олеся. А що таке? — здивовано відповіла я.
—Тримай листа, Олесю. Від Ігоря, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
—Від Ігоря? А де ж він сам? — здивувалася я.
—Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як дощу в посуху. А це листа дав мені почитати, щоб я помилки виправила. Не хотів Ігорь соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.
…Одного разу ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а в серцях грали пригоди.
Я й Марійка сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
—Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитись? — хлопець простягнув мені руку. — Ігор.
Я у відповідь:
—Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
—Василь, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто правильними та несучасними. Ігор діловито зауважив:
—Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже сміливий виріз.
—Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, не дай Боже, «розбіжаться», — сміялися ми з Марійкою.
—Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? — допитував «чемний» Ігор.
—Звісно палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Ігор ледве пересувався, Василь сильно кульгав.
—Ви тут лікуєтесь? — припустила я.
—Так. Я в аварію потрапив. Василь невдало зі скелі в воду стрибнув, — швидко відповів Ігор. — Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звичайно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й подумати не могли, що Ігор і Василь — інваліди з дитинства. Їхня доля — жити в інтернаті. А ми з Марійкою стали для них глотком вільного світу.
Вони жили і вчилися там, де сторонніх не бувало. У кожного такого хлопця була своя вигадана історія — нібито аварія, падіння, бійка…
Ігор і Василь виявилися розумними, начитаними, не по рокам мудрими.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, їх було шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші зустрічі стали звичкою.
Ігор дарував мені квіти, зірвані з клумби, Василь щоразу ніс оригамі, зроблене власноруч, і сором’язливо давав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Ігор біля мене, Василь відвертався й цілковито приділяв увагу Марійці. Подруга червоніла, але було видно — їй подобалося в суспільстві сором’язливого Василя. Ми говорили про все і ні про що.
Промайнуло тепле, ласкаве літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Отже, ми з Марійкою напрочь забули про наших випадкових знайомих.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили відвідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, коли до нас підійдуть Ігор і Василь. У Ігоря в руках — квіти, у Василя — оригамі. На жаль, ми даремно просиділи дві години.
Аж раптом із дверей інтернату вийшла дівчина і прямує до нас. Саме вона й передала мені листа від Ігоря. Я відкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіте! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не здогадалася, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі для мене були життям. Півроку марно дивлюсь у вікно, чекаючи тебе. Ти забула мене. Як шкода! Долі у нас різні. Але дякую тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку посмішку, ніжні руки. Як мені погано без тебе, Олесю! Побачити б тебе хоч раз! Хочу вдихнути, а дихати нічим…
Мені й Василеві вже вісімнадцять. Нас весною переведуть в інший інтернат. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюсь, перехворію тобою й одужаю.
Прощавай, любов моя!»
Підпис — «назавжди твій Ігор».
У конверті лежав засушений цвіт.
Мене охопив страшенний сором. Серце стиснулося від того, що нічого не зміниш. В голові промайнули слова: «ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Я й не підозрювала, які пристрасті палали в душі Ігоря. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Жодних піднесених почуттів до нього не відчувала. Лише дружнє ставлення, цікавість до розумного співрозмовника, не більше. Так, я трохи кокетувала, дражнила Ігоря. Підкидала дрова у вогонь його захоплення. Та не здогадувалася, що мій легкий флірт обернет…А потім, через багато років, коли моя власна дочка вперше закохалася, я розказала їй цю історію, щоб нагадати: інколи ми не відчуваємо, як наші слова і вчинки змінюють чиєсь життя.
